Розділ «ПРОЩАВАЙ, ЗБРОЄ»

Він сказав.

— Чому ви не зі своїм полком?

Він сказав.

— Хіба ви не знаєте, що офіцер повинен завжди бути при своїй частині?

Він знав.

Ото було і все. Заговорив другий офіцер:

— Це через вас і таких, як ви, варвари топчуть священну землю нашого рідного краю.

— Стривайте, — сказав підполковник.

— Через зраду таких, як ви, ми втратили плоди перемоги.

— Чи траплялося вам самим відступати? — спитав підполковник.

— Італійці не повинні відступати.

Ми стояли під дощем і слухали. Ми були якраз проти офіцерів, а заарештований стояв попереду й трохи збоку від нас.

— Якщо ви маєте намір розстріляти мене, — сказав підполковник, — то розстріляйте, будь ласка, зараз же, не допитуючи далі. Цей допит — чистісіньке безглуздя. — Він перехрестився.

Офіцери заговорили проміж себе. Один написав щось на аркуші записника.

— Покинув свою частину, присуджений до страти, — сказав він.

Двоє карабінерів повели підполковника до річки. Він ішов під дощем, простоволосий старий чоловік, а обабіч нього карабінери. Я не бачив, як його розстрілювали, але чув постріли. А тим часом уже допитували іншого. Він теж був офіцер, що відбився від своєї частини. Йому не дали нічого пояснити. Коли йому читали вирок, написаний на аркуші в записнику, він заплакав, а поки його розстрілювали, офіцери вже почали допитувати іншого. Вони, як видно, взяли собі за правило доконче розпочинати новий допит, поки там розстрілюють щойно допитаного. Отож було цілком зрозуміло, що вони вже й самі не можуть нічого змінити. Я не знав, чи дожидати мені допиту, чи спробувати втекти зараз же. Адже було очевидно, що я німець в італійській формі. Я вгадував хід їхніх думок, якщо вони справді мали думки й пускали їх у хід. То все були молоді люди, і вони рятували свою батьківщину. За Тальяменто наново формували Другу армію. А вони страчували офіцерів у чині майора й вищих, що відбилися від своїх частин. Заразом чинили розправу й над німецькими підбурювачами в італійській формі. Вони були всі у сталевих касках. Серед нас такі каски мали тільки двоє. Декілька карабінерів теж були в касках. Інші мали на голові крислаті капелюхи. У нас їх прозивали «літаками». Ми стояли під дощем, і нас поодинці виводили на допит і на розстріл. Тих, кого допитувано при мені, розстріляли всіх. Ці люди чинили суд навдивовижу безсторонньо, суворо додержуючи букви закону, — так посилають інших на смерть ті, чиєму власному життю ніщо не загрожує. Тепер вони допитували полковника лінійного полку. Перед тим до нашої групи привели ще трьох офіцерів.

— Де ваш полк?

Я позирнув на карабінерів. Вони дивились на новоприбулих. Інші дивилися на полковника. Я швидко пригнувся, проскочив між двох карабінерів і, ввібравши голову в плечі, побіг до річки. На самому березі я відштовхнувсь ногами й шубовснув у воду. Вода була страшенно холодна, та я не виринав на поверхню, аж поки ставало духу. Я відчував, як мене закрутило й понесло за течією, і залишався під водою доти, доки мені не здалося, що вже й не випливу. Виринувши, я хапнув ротом повітря й ту ж мить знову пішов під воду. Держатися на глибині вдягненому і в черевиках було неважко. Виринувши удруге, я побачив поперед себе якусь колоду, підплив і вхопився за неї рукою. Голову я сховав за колодою і навіть не намагався визирнути з-за неї. Я не хотів бачити берег. Коли я тікав, то чув позаду постріли, і коли виринув уперше, теж чув постріли. Чути було їх і під самою поверхнею води. Тепер пострілів не було. Колода погойдувалась на воді, і я тримався за неї рукою. Я поглянув на берег. Як мені здалося, він одбігав назад дуже швидко. Річкою пливло чимало дерева. Вода була страшенно холодна. Ми поминули низький, порослий чагарником острівець. Я вхопився за колоду обома руками, і вона понесла мене за водою. Берега я вже не бачив.

РОЗДІЛ XXXI

Коли течія стрімка, важко сказати напевне, скільки часу пливеш річкою. Здається, ніби довго, а насправді може бути, що зовсім мало. Вода була холодна, у розливі, й несла багато всіляких речей, змитих повінню з берегів. Мені пощастило, що я натрапив на важку колоду, за яку міг триматися, і я лежав у крижаній воді, спершись підборіддям на край колоди й ледь придержуючись за неї руками. Я боявся корчів і дуже хотів, щоб нас прибило ближче до берега. Ми пливли за водою, виписуючи довгу дугу. Вже трохи розвидніло, і я міг розглядіти прибережні кущі. Попереду показався ще один чагаристий острівець, і течія повернула до берега. Я подумав, чи не звільнитись мені від черевиків і намоклої одежі та не спробувати досягти берега плавом, але вирішив не робити цього. Я не мав і тіні сумніву, що зрештою якось потраплю на берег, а босому мені б довелося скрутно. Треба ж було ще дістатись до Местре.