Розділ «ЧОЛОВІКИ БЕЗ ЖІНОК КНИГА ОПОВІДАНЬ»

Він усміхнувся чарівною італійською усмішкою і написав щось на корінці, тримаючи книжку так, щоб я не бачив.

— Їдьте собі,— мовив він, — поки ваш номер знову не забруднився.

Після того як стемніло, ми їхали ще дві години й заночували в Ментоні. Там було ніби дуже весело, чисто, спокійно і приємно. Ми проїхали по Італії від Вентімільї до Пізи й Флоренції, далі через Романью до Ріміні, а потім через Форлі, Імолу, Болонью, Парму, П'яченцу й Геную назад до Вентімільї. Уся ця мандрівка забрала в нас лише десять днів. Ясна річ, за такий короткий час ми не мали змоги дійти певного висновку щодо становища країни чи народу в цілому.

ПІВСОТНІ ТИСЯЧ

— Як себе почуваєш, Джеку? — спитав я.

— Ти бачив коли того Уолкотта? — сказав він,

— Тільки на тренуванні.

— Ну, — сказав Джек, — з тим хлопцем мені хіба що просто пощастить.

— Він тебе й разу не влучить, Джеку, — мовив Солдат.

— Дай боже, щоб так.

— Навіть жменею шроту не влучив би.

— Якби шротом, то нічого, — каже Джек. — Шріт для мене пусте.

— А от його влучити, мабуть, неважко.

— Та воно так, — сказав Джек. — Він не протягне стільки, як ми з тобою, Джеррі. Але поки що йому дуже щастить.

— Ти приб'єш його до смерті своєю лівою.

— Можливо, — сказав Джек. — Справді. Може й приб'ю.

— Дай йому чосу, як ти дав Малюкові Льюїсу.

— Малюкові Льюїсу… — сказав Джек. — Отому гицелеві!

Ми троє — Джек Бреннан, Солдат Бартлетт і я — були в ресторані Хенлі. За сусіднім столиком сиділи дві блудяжки. Вони були вже добре напідпитку.

— Гицелеві, кажеш? — мовить одна. — То ти кажеш, гицелеві г лобуряко ти ірландський?