Розділ «ЧОЛОВІКИ БЕЗ ЖІНОК КНИГА ОПОВІДАНЬ»

— Атож, — підтакнув Гай. — Тільки з нами вже на двадцять кілометрів просунувся.

СНІДАНОК У СПЕЦІЇ

Ми в'їхали до Спеції, шукаючи, де б попоїсти. Вулиця була широка, будинки високі й жовті. Трамвайна колія привела нас до центру міста. На стінах будинків впадали в око намальовані з допомогою трафарету портрети Муссоліні з виряченими очима, а під ними написи від руки — «Viva»[77], і від тих двох великих «V» тяглися вниз патьоки фарби. Бічні вулиці спускалися до гавані. Світило сонце, і люди повиходили на недільну прогулянку. Бруківку вранці полили водою, і в пилюці лишилися вогкі пасмуги. Ми їхали попід самим тротуаром, щоб не зіткнутися з трамваєм.

— Добре б попоїсти десь по-простому, — сказав Гай.

Ми спинилися проти двох ресторанних вивісок. Тоді постояли на протилежному боці вулиці, поки я купив газети. Обидва ресторани були поряд. Жінка, що стояла в дверях одного з них, усміхнулася до нас, і ми перейшли вулицю й зайшли туди.

Всередині була сутінь. У глибині приміщення коло столика сиділо троє дівчат з літньою жінкою. Навпроти нас, за іншим столиком, сидів якийсь моряк. Сидів, але нічого не їв і не пив. За дальшим столиком молодик у синьому костюмі щось писав. Його напомаджена чуприна блищала, він був вибагливо вдягнений і вигляд мав чепуристий.

Світло проходило крізь двері та вітрину, де були виставлені городина, біфштекси й шніцелі. До нас підійшла одна з дівчат, щоб узяти замовлення, а ще одна стала в дверях.

Ми помітили, що під легким домашнім халатиком на ній нічого більш немає. Поки ми читали меню, дівчина, яка мала нас обслуговувати, обняла Гая рукою за шию. Дівчат було троє, і вони по черзі виходили й ставали у дверях. Потім літня жінка за найдальшим столиком щось їм сказала, і вони знов посідали коло неї.

Крім надвірних, у приміщенні були тільки одні двері, що вели до кухні. Їх заслоняла завіска. Дівчина, що взяла у нас замовлення, винесла звідти спагетті. Вона поставила тарілки на столик, принесла пляшку червоного вина й сіла з нами.

— Ну от, — мовив я до Гая, — ти ж хотів попоїсти по-простому.

— Е ні, тут не просто. Тут складно.

— Про що ви говорите? — спитала дівчина. — Ви хто — німці?

— Південні німці,— відказав я. Південні німці — лагідні, приязні люди.

— Не розумію, — мовила вона.

— Які в них тут порядки? — запитав Гай. — Чи так належить, щоб вона обіймала мене за шию?

— Авжеж, — сказав я. — Муссоліні ліквідував борделі. Тепер це ресторан.

На дівчині був халатик з цілого куска матерії. Вона нахилилася над столиком, поклала руки собі на груди й усміхнулася. З одного боку обличчя усмішка в неї була привабливіша, ніж з другого, і вона повернулася до нас цим боком. Привабливості цьому бокові обличчя додавало й те, що з другого ніс її був чомусь трохи прим'ятий, як ото буває прим'ятий теплий віск. Але на теплий віск той ніс зовсім не скидався. Він був холодний і твердий, тільки от трохи прим'ятий.

— Я тобі подобаюсь? — запитала вона Гая.

— Страшенно подобаєшся, — сказав я. — Але він не розуміе по-італійському.

— Ich spreche Deutsch [78],— мовила вона й погладила Гая по голові.