Розділ «ЧОЛОВІКИ БЕЗ ЖІНОК КНИГА ОПОВІДАНЬ»

— Як гадаєш, приємно йому там їхати? — Гай дивився вперед на дорогу. Віконце з його боку затуляв наш пасажир. Той молодик стримів над крилом машини, наче різьблена фігура на носі корабля. Він підняв комір пальта, насунув на чоло капелюх, і видно було, як посинів від холоду його ніс.

— Може, така їзда йому набридне, — мовив Гай. — 3 цього боку в нас нікудишня шина.

— Ну, якщо вона лопне, він з нами не залишиться, — озвався я. — Не схоче бруднити свій дорожній одяг.

— Та загалом він мені не заважає,— сказав Гай. — От тільки надто вже відхиляється на поворотах.

Ліс закінчився, дорога повернула нагору від річки; вода в радіаторі закипіла, і молодик невдоволено й занепокоєно поглядав на пару та іржаву воду; мотор надсадно ревів, Гай щосили витискав першу швидкість — угору, ще вгору, трохи назад, тоді вперед і знову вгору, — й аж ось ми на гребені. Ревіння змовкло, і серед раптової тиші стало чути, як клекоче вода в радіаторі. Ми були на вершечку останнього гірського пасма перед Спецією і морем. Дорога побігла вниз короткими, стрімкими закрутами. Наш пасажир так відхилявся на тих закрутах, що мало не перекидав перевантажену машину.

— І нічого йому не скажеш, — мовив я до Гая. — Інстинкі самозбереження.

— Великий італійський інстинкт.

— Питомий італійський інстинкт.

Ми спускалися вниз крутими поворотами, крізь густу ку ряву, і та курява запорошувала маслинові дерева. Унизу, понад морем, розкинулась Спеція. При в'їзді до міста дорога стала рівніша. Наш пасажир просунув голову у віконце.

— Я хочу зійти.

— Гальмуй, — сказав я Гаєві.

Ми спинилися на узбіччі дороги. Молодик зіскочив з при ступки, обійшов машину й відв'язав свою валізу.

— Я зійшов тут, щоб ви не мали прикрощів за те, що взяли пасажира, — мовив він. — Подайте мій пакунок.

Я віддав йому пакунок. Він сягнув рукою до кишені.

— Скільки з мене?

— Ніскільки.

— Чому так?

Та так, — відказав я.

— Тоді дякую, — сказав молодик. Не «дякую вам», не «красно дякую» і не «дуже вам вдячний», як заведено раніш було з Італії казати тому, хто дав вам подивитися розклад поїздів чи показав дорогу. Молодик обмежився найскупішим словом подяки й підозріливо позирнув на нас, коли Гай зрушив машину з місця. Я помахав йому рукою. Надмірна гідність не дозволила йому відповісти тим самим. Ми поїхали далі, до Спеції.

— В Італії цей хлопець далеко піде, — мовив я до Гая.