Розділ «ЧОЛОВІКИ БЕЗ ЖІНОК КНИГА ОПОВІДАНЬ»

Суріто щось казав до нього. Ось підняв ножиці.

Он воно що! Вони хочуть відрізати його колету. Хочуть відрізати його кіску…

Мануель підхопився на столі й сів. Лікар сердито відступив назад. Хтось притримав Мануеля за плечі.

— Ти цього не зробиш, Маносе, — сказав Мануель.

І раптом виразно почув голос Суріто.

— Ну-бо, годі,— сказав Суріто. — Не зроблю. Я пожартував.

— У мене виходило добре, — сказав Мануель. — Просто під кінець не повелося. Ото й тільки.

Мануель знову ліг. Йому приклали щось до обличчя. Усе те було йому знайоме. Він глибоко вдихнув. Почував себе страшенно втомленим. До краю, до знемоги. Ось уже забрали від обличчя ту штуку…

— У мене виходило добре, — кволо сказав Мануель. — Дуже добре все виходило.

Ретана поглянув на Суріто і рушив до дверей.

— Я побуду біля нього, — сказав Суріто.

Ретана здвигнув плечима.

Мануель розплющив очі й подивився на Суріто.

— Хіба не добре в мене виходило, Маносе? — спитав він з надією.

— Авжеж, — відказав Суріто. — Чудово все виходило.

Помічник лікаря приклав Мануелеві до обличчя маску, і той глибоко вдихнув. Суріто незграбно стояв поруч, дивився.

НА ЧУЖИНІ

Восени війна ще тривала, але вже без нас. Тієї осені в Мілані було холодно, і смеркало дуже рано. Потім спалахувало електричне світло, і було приємно блукати вулицями, роздивляючись на вітрини. Перед дверима крамниць висіло чимало всілякої дичини, і сніг припорошував хутро лисиць, а вітер гойдав їхні хвости. Випатрані оленячі туші важко й непорушно звисали додолу, а дрібні птахи хилиталися на вітрі, і пір'я на них тріпотіло. Осінь була холодна, і вітер дув з гір.

Щодня надвечір ми всі ходили до госпіталю. Дістатися туди через місто можна було різними дорогами. Дві дороги вели понад каналами, але так було надто далеко. Та хоч як іти, а потрапити туди ви могли тільки через котрийсь міст на каналі. Мостів було три. На одному з них жінка продавала смажені каштани. Стояти перед її жаровнею було тепло, і каштани довго не хололи в кишені.

Будинок госпіталю був дуже старий і дуже гарний, але ми його минали: заходили в браму, перетинали подвір'я і виходили другою брамою… З того подвір'я звичайно починалися проводи померлих. За старим госпіталем стояли нові кам'яні будинки — отам ми й зустрічалися щодня, були всі напрочуд чемні й цікавилися недугами інших, а тоді сідали в ті лікувальні апарати, що мали нас вилікувати.