Розділ «І СОНЦЕ СХОДИТЬ /ФІЄСТА/»

— Розкажи мені все.

— Нема чого розказувати. Він пішов тільки вчора. Я змусила його піти.

— Чому ти не залишила його з собою?

— Не знаю. Бо це було б нечесно. Але я, по-моєму, не скривдила його.

— Така, як ти, йому, мабуть, і не снилася.

— Йому не можна ні з ким жити. Я це відразу зрозуміла.

— Невже?

— А-а, до дідька, — сказала вона. — Не будемо про це. Давай ніколи не будемо про це.

— Гаразд,

— Знаєш, як прикро було, що він соромиться мене. Він спершу соромився мене.

— Не може бути.

— Правда! Певно, там, у кафе, вони наструнчували його проти мене. Він зажадав, щоб я відпустила волосся. Уявляєш собі— я з довгим волоссям! Та я б на відьму стала схожа.

— Дивак.

— Він казав, що це додасть мені жіночності. Та на мене страшно було б глянути!

— І що ж далі?

— О, це в нього минулося. Він недовго соромився мене.

— А чому ти писала, що потребуєш допомоги?

— Я не знала, чи зможу примусити його піти, й у мене не було ані сентімо, щоб поїхати самій. Знаєш, він хотів дати мені грошей. Я сказала, що в мене самої їх хоч греблю гати. Він знав, що я брешу але я не могла взяти в нього гроші. Не могла, розумієш?

— Авжеж.

— Ет, не будемо про це. Хоча, знаєш, і посміятися було з чого. Дай мені, будь ласка, сигарету.