Розділ «ВЕСНЯНІ ВОДИ»

У мене в Манселоні є знайома дівчина, — сказав телеграфіст. — Може, ви знаєте її. Етель Енрайт.

Розповідати далі було марно. Отож він не буде розводитися. Скаже тільки головне. До того ж надворі люта холоднеча. Холодно стояти посеред платформи, по якій шугає вітер. Щось підказувало Скріпсові: розповідати далі не варто. Він подивився на оленів, що лежали купою, закляклі й холодні. Певне, й вони колись кохалися. Серед них були самці й самиці. Самці мали роги. Отак і можна їх розрізнити. З котами це куди важче. У Франції котів холостять, а коней ні. Далеко вона, та Франція…

— Мене покинула дружина, — зненацька мовив Скріпс.

— Воно й не дивно, коли ви блукаєте хтозна-де з птахом за пазухою, — сказав телеграфіст.

— Що це за містечко? — спитав Скріпс.

Мить духовного єднання між ними збігла в небуття. Насправді її і не було. Та могла бути. А тепер усе ні до чого. Даремно намагатися спинити те, що минуло. Що згинуло без вороття.

— Петоскі,— відповів телеграфіст.

— Дякую, — сказав Скріпс. Тоді повернувся й побрів у те мовчазне, безлюдне північне містечко. На щастя, він мав у кишені чотириста п'ятдесят доларів. Саме перед тим, як іти пиячити зі своєю половиною, він продав Джорджу Горасу Лорімерові одне оповідання. І чого він тоді взагалі пішов? До чого все те було?

Назустріч йому йшло двоє індіанців. Вони подивилися на Скріпса, але обличчя їхні не змінилися. Лишилися незворушні. Обидва зайшли в перукарню Маккарті.

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

Скріпс О'Нейл нерішуче стояв перед дверима перукарні. Усередині було людно — одних голили, других підстригали. Треті сиділи на високих стільцях попід стіною і курили, чекаючи своєї черги й милуючись розвішаними на стінах картинами або ж власними відображеннями в довгому дзеркалі. Чи не зайти туди і йому, Скріпсові? Зрештою у нього в кишені чотириста п'ятдесят доларів. Тож він може піти куди захоче. Він знову нерішуче заглянув у вікно. Видовище було принадне: чоловіче товариство, тепле приміщення, білі куртки перукарів, що вправно клацали ножицями або скісно проводили гострими лезами бритов по вкритих мильною піною щоках клієнтів. Вони добре знали своє діло, ті перукарі. І все ж це було не те, чого хотілося Скріпсові. Йому хотілося чогось іншого. Хотілося їсти. До того ж із ним була його пташина.

Скріпс О'Нейл повернувся й широким кроком попростував вулицею того мовчазного й холодного північного містечка. Праворуч тягся ряд плакучих беріз, і їхні голі віти, обтяжені снігом, гнулися до землі. Віддалік почулося невиразне дзеленчання бубонців. Певне, з нагоди різдва. На Півдні дітлахи пускали б вертушки й вигукували: «Різдвяний дар! Різдвяний дар!» Його батько походив з Півдня. Був солдатом повстанського війська. Тоді, в дні громадянської війни, генерал Шерман спалив їхній будинок під час свого походу до моря.

— Війна — це справжнє пекло, — сказав Шерман. — Але ж ви розумієте, місіс О'Нейл. Я мушу це зробити. — І він підніс сірника до старого будинку з білими колонами.

— Якби тут був генерал О'Нейл, — сказала Скріпсова мати своєю каліченою англійською мовою, — то ви, негіднику, ніколи не піднесли б сірника до цього будинку.

Старий будинок огорнувся димом. Вогонь повз угору по стінах. Білі колони зникли з очей за хмарою диму, що дедалі більшала. Скріпс міцно вчепився за материну грубу сукню.

Генерал Шерман знову сів на коня і низько вклонився.

— Місіс О'Нейл, — промовив він. Скріпсова мати завжди казала, що в його очах стояли сльози, хоч який він був клятий янкі. Той Шерман, казала вона, таки мав серце, але не слухав його. — Місіс О'Нейл, якби тут був генерал, ми побалакали б з ним як чоловік з чоловіком. На жаль, шановна пані, війна є війна, і я мушу спалити ваш будинок.

Він дав знак одному із своїх солдатів, той вибіг наперед і хлюпнув у вогонь відро гасу. Полум'я шугнуло вгору, і в тихому надвечірньому повітрі знявся високий стовп диму.

— Ну що ж, генерале Шерман, — зловтішно сказала Скріпсова мати. — Добре хоч те, що оцей димовий стовп попередить про ваше наближення інших вірних дочок конфедерації.

Шерман кивнув головою: