Розділ «ВЕСНЯНІ ВОДИ»

Йогі Джонсон дивився у вікно. Надходив час замикати фабрику на ніч. Він обережно прочинив вікно — ледь-ледь, на шпарину. Лише на шпарину, але й того було досить. Надворі вже почав танути сніг. Повівав теплий вітерець. Чіанук — так називали його робітники на помповій фабриці. Той теплий чіанук війнув у вікно до фабричного приміщення. Усі робітники відклали свій інструмент. Серед них було чимало індіанців.

Десятник був присадкуватий коротун із залізними щелепами. Колись йому довелося заїхати аж у Дулут. Дулут лежав ген за широкою голубінню озера, серед пагорбів Міннесоти. І там сталася з ним дивовижна пригода…

Десятник засунув у рот палець, послинив його і підняв угору. Зволожений палець відчув теплий подув. Десятник сумовито похитав головою і всміхнувся до робітників — начебто трохи похмуро.

— Еге ж, хлопці, справжній чіанук, — мовив він.

Робітники, здебільшого мовчки, поприбирали інструмент. Недороблені помпи поскладали в ящики. Тісним гуртом, хто перемовляючись, хто мовчки, а хто й щось мугикаючи собі під ніс, вони подалися до вмивальні.

Знадвору долинув індіанський бойовий поклик.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Скріпс О'Нейл стояв перед македонською школою і дивився на освітлені вікна. Надворі було темно, йшов сніг. Він ішов так давно, що Скріпс уже й не міг пригадати відколи. Якийсь перехожий спинився й пильно поглянув на Скріпса. Та, зрештою, що йому було до того чоловіка? І він пішов собі далі.

Скріпс стояв посеред снігу й дивився на освітлені вікна школи. За тими вікнами люди чогось навчалися. Вони працювали до пізнього вечора, і хлопці змагалися з дівчатами в цьому прагненні до науки, в цій жадобі знань, що захоплювала тоді Америку. І його дочка, маленька Прусі, дівчинка, що свого часу обійшлась йому в сімдесят п'ять доларів — за рахунками лікарів — теж була там, опановувала науку. Скріпс відчув гордість. Йому самому вчитися було запізно, але там, за тими вікнами, день у день і вечір у вечір навчалася його Прусі. Вона таки молодець дівчинка.

Скріпс подався додому. Будиночок його був невеликий, та Скріпсова жінка більшого й не хотіла.

— Скріпсе, — не раз казала вона, коли вони вдвох випивала — мені не потрібен палац. Усе, що мені потрібно, — це ся-кий-такий захисток від вітру.

Скріпс піймав її на слові. І тепер, ідучи пізно ввечері додому й побачивши крізь сніг світло у власній домівці, тішився тим, що таки піймав. Це куди краще, ніж іти додому в палац. Він, Скріпс, не з тих, кому потрібні палаци.

Він відчинив двері свого будинку й переступив поріг. Якась невиразна думка весь час крутилась у нього в голові. Він намагався відігнати її геть, але марно. Як це написав отой поет, що з ним його приятель Гаррі Паркер запізнався якось у Детройті? Гаррі часто проказував ті рядки: «І розкоші, й палаци — усе мені знайоме. Та як ти… щось там… щось там… то най-любіше вдома». От тільки слів уже не пригадати. Не всі запам'яталися. А колись же він придумав був до цього віршика простеньку мелодію і навчив Люсі співати її. Ще тоді, як вони тільки побралися. Коли б йому повелося, він, Скріпс, міг би стати композитором, не гіршим за тих, чиї твори грає чікагський симфонічний оркестр. Ось він сьогодні попросить Люсі, щоб заспівала йому ту пісеньку. Тепер він більше не питиме. Це позбавляє його музикального слуху. Коли він п'яний, нічні гудки паровозів, що беруться на Бойн-Фоллзький узвіз, видаються йому прекраснішими за все, що написав отой Стравінський. Ось до чого доводить пияцтво. То справжнє зло. Він поїде в Париж. Як отой Елберт Сполдінг, що грає на скрипці.

Скріпс зайшов у дім.

— Люсі! — гукнув він. — Це я, Скріпс.

Атож, він ніколи більше не питиме. Досить уже тих ночей над залізницею. Може, Люсі потрібне нове хутряне пальто. Може, зрештою, їй уже захотілося в палац замість цього будинку. Бо жінкам ніколи не догодиш. А може бути й таке, що цей будинок і не захищає її од вітру. Ет, дурниці…

Скріпс засвітив сірник.

— Люсі! — гукнув він, і в голосі його забринів тупий розпач.

Точнісінько такий крик його приятель Уолт Сіммонс чув на Вандомській площі в Парижі, коли автобус наїхав на запряжного жеребця. У Парижі коней не холостили. Всі жеребці були некладені. І кобил там не тримали. Так було перед війною. Війна все те змінила.

— Люсі! — знову гукнув він. — Люсі!