Розділ «ЗА НАШОГО ЧАСУ КНИГА ОПОВІДАНЬ»

— Ти кудись ідеш, любий? — спитала дружина.

— Та, мабуть, піду прогуляюся, — відказав доктор.

— Любий, якщо побачиш Ніка, скажи йому, хай прийде до мене, — мовила дружина.

Доктор вийшов на веранду. Затягнені сіткою двері лунко грюкнули за ним. Він почув, як дружині перехопило віддих, коли грюкнули двері.

— Пробач, — мовив він, підійшовши до її вікна із спущеними шторами.

— Нічого, любий, — озвалася вона.

Під палючим сонцем він вийшов у хвіртку й рушив стежиною до ялинового лісу. В лісі було прохолодно навіть за такої спеки. Він побачив Ніка: той сидів, прихилившись до дерева, й читав книжку.

— Мати сказала, щоб ти йшов до неї,— мовив доктор.

— Я хочу піти з тобою, — сказав Нік.

Батько подивився на нього.

— Ну гаразд. Тоді ходімо. Дай мені книжку, я покладу її в кишеню.

— Тату, я знаю, де живуть чорні білки, — сказав Нік.

— Гаразд, — мовив батько. — Ходімо туди.

III

Ми були в якомусь саду у Монсі. З-за річки саме повернувся Баклі зі своїм патрулем. Перший німець, якого мені випало побачити, видерся на огорожу саду. Ми почекали, поки він перекине ногу через огорожу, а тоді пальнули в нього. На ньому було хтозна-скільки всілякого спорядження, вигляд він мав страшенно здивований і повалився з огорожі в сад. Потім з-за огорожі, трохи далі, вигулькнуло ще троє. Ми і їх постріляли. Вони всі отак вигулькували.

КІНЕЦЬ ЧОГОСЬ

Колись Гортонова Бухта була містечком при тартаку. Тим, хто тут жив, ніде було сховатися від вищання великих пилок, що линуло від берега озера, з тартака. Та ось і одного року довіз колод припинився і пиляти стало нічого.

В бухту прийшли шхуни-лісовози, і на них повантажили залишки обробленого дерева, складені штабелями на подвір'ї тартака. Підчистили все до останньої дошки. А з великої будівлі тартака робітники повиносили все обладнання, яке можна було забрати, й підняли корбами на один з лісовозів. Він вийшов з бухти в озеро, несучи на борту, поверх повного вантажу дерева, дві великі циркулярні пилки, каретку, що подавала колоди під круглі пилки, всі вали, колеса, паси та іншу механіку. Відкритий трюм лісовоза запнули брезентом, міцно перев'язали линвами, тоді підняли всі вітрила, і шхуна вийшла з бухти на озерний простір, забравши з собою все, що робило тартак тартаком, а Гортонову Бухту — містечком.

Одноповерхові бараки, їдальня, робітнича крамниця, контора та й сама велика будівля тартака лишилися покинуті серед тирси, що на кілька акрів укрила багнисту луку по березі бухти.

Через десять років, коли Нік і Марджорі пливли човном попід тим берегом, на місці тартака нічого вже не було, крім і уламків білого вапнякового підмурка, що виднів крізь молоду і болотяну порість. Спустивши за корму жилки з гачками, Нік і Марджорі пливли самим краєм колишнього фарватеру, де дно з піщаної обмілини раптово уривається в дванадцятифутову темну глибочінь. Вони пливли до мису, щоб проти ночі наставити снасті на райдужну форель.