Розділ «ЗА НАШОГО ЧАСУ КНИГА ОПОВІДАНЬ»

— Цей випадок гідний згадки в медичному журналі, Джордже, — сказав він. — Кесарів розтин, зроблений складаним ножем і зашитий дев'ятифутовою жилкою з кишки.

Дядько Джордж стояв, прихилившись до стіни, й дивився на свою руку.

— Ну, ти великий мастак, що й казати, — озвався він.

— Треба глянути на щасливого батька. Вони, як правило, найбільші страдники в цих дріб'язкових справах, — мовив лікар. — Та мушу сказати, що цей витерпів усе на диво спокійно.

Він відгорнув ковдру з голови індіанця. Рука його шарпнулася назад, утрапивши в щось мокре. Він став на край нижнього помосту і, тримаючи в руці лампу, зазирнув нагору. Індіанець лежав обличчям до стіни. Горло його було перерізане від вуха до вуха. Кров стікала в калюжку, що зібралась у тому місці, де поміст угинався під вагою його тіла. Голова лежала на лівій руці. Розкрита догори лезом бритва знайшлася серед укривал.

— Виведи Ніка, Джордже, — сказав лікар.

Та в цьому вже не було потреби. Стоячи в дверях кухні, хлопець добре бачив верхній поміст і те, як батько, тримаючи в одній руці лампу, повернув голову індіанця.

Коли вони рушили просікою назад до озера, вже розвиднялося.

— Страшенно шкодую, що взяв тебе з собою, Ніку, — сказав батько, вже без сліду того піднесення, що охопило його після вдалої операції.— То було для тебе надто тяжке видовище.

— А жінки завжди отак мучаться, коли народжують дітей? — запитав Нік.

— Ні, це був винятковий випадок.

— Чому він убив себе, тату?

— Не знаю, Ніку. Мабуть, не міг усього того витерпіти.

— А часто чоловіки вбивають себе?

— Не дуже, Ніку.

— А жінки?

— Майже ніколи.

— Зовсім ніколи?

— Та ні, часом убивають.

— Тату…