Спін

- Ми говорили про гіпотетиків.

- Так. - Тиша.

- Джейс? ти ще зі мною?

- Я відчуваю вітер. І чую твій голос. Я чую…

- Джейс?

- Я вибачаюсь, не стій близько до мене, Тай. Я легко втрачаю контроль, ось прямо зараз. Ох!

Його руки і ноги рвонулися з бандажів, які Керол прив’язала поперек ліжка. Голова вигнулася в подушку. Це було щось на зразок епілептичного нападу, хоча він тривав недовго і зник, перш ніж я встиг підійти до ліжка. Він задихався і глибоко вдихав у легені повітря.

- Вибач, я хочу вибачитись…

- Тобі немає за що вибачатись.

- Я не можу контролювати це, вибач.

- Я знаю, що ти не можеш. Все гаразд, Джейс.

- Не потрібно звинувачувати їх за те, що відбувається зі мною.

- То це винні гіпотетики?

Він спробував посміхнутися, хоча йому бул явно боляче.

- Ми повинні знайти для них нове ім’я, хіба ні? Вони вже не настільки гіпотетичні, як були раніше. Але не звинувачуй їх. Вони просто не знають, що зі мною відбувається. Я для них існую на рівні абстракцій.

- Я не розумію, що це означає…

Він швидко і з нетерпінням заговорив, ніби розмова була здатна відволікти його від фізичного стресу. Або ще якогось симптому.

- Ти і я, Тайлер, ми спільнота живих клітин, так? І якщо ти пошкодиш достатню кількість моїх клітин, я помру, ти вб’єш мене. Але якщо ми потиснемо один одному руки і я втрачу кілька клітин шкіри в процесі, жоден з нас навіть не помітить втрати. Це невидимий процес. Ми живемо на певному рівні абстракції; ми взаємодіємо як органи, що створені колоніями клітин. Те ж стосується і гіпотетиків. Вони населяють більший всесвіт, ніж ми думаємо.

- Це не дає їм права вбивати людей!

- Я говорю про їх сприйняття нас, а не про їх мораль. Смерть якої-небудь людини, - наприклад моя, - буде щось значити для них, якщо вони зможуть побачити її в правильному контексті. А вони не можуть.