Спін

- Так само холодно було і вчора вранці. Хто ще не спить у вашому будинку?

- Джейсон замкнувся у своїй кімнаті з радіо. Ну, батьки, я думаю, сплять після вечірки. Твоя мама ще спить?

- Вона не встає так рано. Тим більше у вихідний. - Я кинув нервовий погляд у вікно. Звичайно, до цього часу вже повинно було бути якесь світло в небі. Навіть натяк на сітло був би обнадійливим.

- Ти не хочеш її розбудити?

- Для чого, Діано? Хіба вона зможе повернути зірки на небо?

- Я думаю, ні. - Вона помовчала. - Тайлер, - сказала вона.

- Слухаю.

- Скажи мені перше, що ти пам’ятаєш?

- Ти маєш на увазі вчора?

- Ні. Перше, що ти можеш пригадати у своєму житті. Я знаю, це дурне питання, але я думаю, що нам просто треба поговорити про щось інше, крім неба, протягом п’яти чи десяти хвилин.

- Перше, що я пам’ятаю? - Я трохи подумав. - Ми жили в Лос-Анджелесі, перш ніж переїхали на схід. Тоді мій батько був ще живий і працював з Едом Лайтоном у великій фірмі в Сакраменто. У нас була квартира з великими білими фіранками в спальні. Перше, що я пам’ятаю, це як фіранки хиталися від поривів вітру. Був сонячний день, вікно було відкрите і до того часу було безвітряно. - Цей спогад проступив у пам’яті несподівано гостро, як і вигляд відступаючої берегової лінії. - А у тебе?

Перше, що Діана могла згадати, був також момент у Сакраменто, хоча він дуже відрізнявся. Ед взяв обох дітей на екскурсію по заводу, вже тоді позиціонуючи Джейсона на роль спадкоємця. Діана була зачарована величезними навісними лонжеронами заводського цеху, котушками зі стрічки алюмінію, такими великими, як будинок, і постійним шумом. Все було настільки велике, що вона наполовину очікувала побачити прикутого до стіни казкового велетня, якого ув’язнив її батько.

Це не був хороший спогад. Вона сказала, що відчувала себе загубленою, майже втраченою, покинутою серед величезних страшних машин, які її лякали.

Ми поговорили приблизно півгодини. Тоді Діана сказала:

- Глянь у вікно.

Стало достатньо світло, і на східному обрії чорнота змінила свій колір з чорного на синій.

Я не хотів зізнаватися їй у полегшенні, яке я відчув.

- Я думаю, ти був правий, - сказала вона, раптом заплакавши. - Ми дочекалися його, врешті-решт.

Однак це не було реальне Сонце. Це було сонце-самозванець, виготовлене чужим розумом. Але ми тоді ще не знали цього.

ДОСЯГНЕННЯ ПОВНОЛІТТЯ