Напрямок

Ісаак зовсім не був здивований, коли Сулеан Мей зрештою знайшла його.

Вранці, коли вона знайшла його, вже було гаряче, він сидів на землі, пустеля уже виглядала вигнутою чашею, і він знаходився у її центрі. Ісаак підтримував голову руками, а ліктями сперся на коліна. Він почув звук шарудіння каменю під її ногами, але не підвів голови. Він не був зобов’язаний цього робити. Він сподівався, що вона прийде за ним.

- Ісаак, - сказала Сулеан Мей, її голос був сухий, але ніжний.

Він не відповів.

- Люди турбуються про тебе, - продовжила вона. - Вони усюди тебе шукають.

- Мені дуже шкода.

Вона поклала свою маленьку руку йому на плече.

- Що змусило тебе проробити такий шлях з дому? Як ти себе почуваєш після цього?

- Не знаю. - Він махнув рукою на розу. - Але я знайшов оце.

Сулеан стала на коліна, щоб подивитися на розу, повільно і важко, її старі коліна видали тріск.

Роза страждала при денному світлі. Її темно-зелене стебло згорнулося на світанку. Кристалічна квітка більше не сяяла і око втратило свій блиск. Вночі Ісаак подумав, що воно живе. Тепер квітка виглядала мертвою.

Сулеан дивилася на неї мовчки досить довго, перш ніж запитала його,

- Що це, Ісаак?

- Не знаю.

- Це те, задля чого ти прийшов сюди?

- Ні… Не знаю. - Це була неповна відповідь. Роза, так, але не тільки вона… а те, що за нею стояло.

- Це чудово, - сказала вона. - Отже, ми розкажемо про це всім, Ісаак? Чи ми будемо тримати це в таємниці?

Він знизав плечима.

- Добре. Ми повинні повернутися, розумієш?

- Я знаю.