Вихор

Трей провела все життя у цьому місті, і її шок охопив мене і зробив очі мокрими.

Тук - як тільки переконався, що Копач Чой поза межами чутності, - сказав,

- Скажи мені, хто ці люди, які зробили таке руйнування.

- Побудували місто чи кинули бомбу?

- Кинули бомбу.

- Альянс Коркових демократій і радикальні біонормативи. Вони були сповнені рішучості не дозволити нам перетнути Арку. Вони перелякані і вважають, що ми можемо викликати якусь катастрофу, що приверне увагу гіпотетиків.

- Ви думаєте, це може статися?

Це було питання, над яким Трей ніколи не думала. Трей була відданим Воксу громадянином, безтурботно переконаним, що гіпотетики доброзичливі і що людські істоти могли прагнути до якихось зносин з ними. Але як Елісон я могла бути трохи поміркованішою.

- Насправді я не знаю.

- Рано чи пізно нам доведеться вибрати якусь сторону в одному з наступних боїв.

Це було б розкішшю, подумала я, мати можливість вибирати сторону.

Але питання катастрофи було спірним. Ми з’їли гороховий-зелений слиз, який нам принесли, і встали, щоби кинути останній погляд навколо, перш ніж Копач Чой прийшов зв’язати нас на ніч. Небо стало темнішим, і смуга Арки мерехтіла майже прямо над головою. Вокс-коре занурився у пітьму.

Це було найсумнішим, як мені здавалося: морок Вокс-коре. Все моє життя (життя Трей) місто було у вогні світла. І виглядало як витік світла крізь сито. Його світло було його серцебиттям. А тепер воно зникло. Навіть не мерехтіло.

Напад фермерів, якщо він відбудеться взагалі, мав відбутися найближчим часом. До тих пір нам не залишалося нічого іншого, крім як дивитися на небо, - було очевидно з майже прямої лінії Арки над головою, що ми були в критичній точці проходу. Вокс-архіпелаг був досить великим, так що деякі з островів вже мали би бути на півдорозі до Землі. Але це не мало значення, Вокс транзитується весь або ні. Арка - і ця істина була встановлена багато століть тому, - була більше схожа на інтелектуальний фільтр, ніж на прості двері. Раніше, коли Арка ще працювала, вона була в змозі відрізнити птицю у польоті і судно на воді, щоби відправити судно від Землі до Екваторії, а птаха залишити у рідній стихії. Це не просте рішення. Арка була в змозі ідентифікувати людей та їхні творіння, ігноруючи незліченних живих істот, які населяли (або колись населяли) обидва світи. Перетин Арки, іншими словами, не був простим механістичним процесом. Арка дивилася на вас, оцінювала вас, приймала або відхиляла вас.

Найбільш вірогідним був результат, що ми не будемо допущені на Стару Землю взагалі. Але я більше боялася іншої можливості. Ще до того як Арка перестала працювати, Земля змінилася так, що Тук навряд чи впізнав би її. Останні біженці з полярних міст описували радикальні зрушення в океанській гідросфері, киплячі озера з безнадійно атрофованими шельфами мертвих зон, масове і раптове вимирання пересохлої землі.

Я закрила очі і поринула у пригнічене напівзабуття, яке переходить у сон, коли ви виснажені, голодні і з болем. Періодично я відкривала очі і дивилася на Тука, який лежав у тіні з руками, зв’язаними за спиною. Він був зовсім не схожий на того чоловіка з фото, яке Трей одного разу бачила, чи на емісара від гіпотетиків. Він виглядав в точності таким, яким був, - безпритульним бродягою, більше не молодим і від цього майже нестерпним.

Я здогадалася, що йому щось снилося, бо він стогнав час від часу.

Можливо, я задрімала теж.

Що розбудило мене в глибокій безодні тієї довгої ночі - це звук, - такий голосний, що різав темряву, як ніж. Це було глибоке горлове ухання, безперервне і нелюдське, але знайоме, знайоме..? Приголомшена, я не змогла відмітити його спочатку; але коли здогадалася, я відчула те, чого не відчувала протягом багатьох днів: надію.

Я штовхнула Тука, щоб розбудити його. Він відкрив очі і сів у вертикальне положення, блимаючи очима.