Розділ «Ґустав Майрінк Ґолем»

Мене мало б застерегти її витончене обличчя; воно набагато більше пасувало б єгипетській цариці шостої династії — та й то забагато честі, — аніж сучасній жінці з притаманною їй розсудливістю й тверезістю ума.

«Лише цілковитий телепень не довіряє зовнішності», — читав я десь. — Як правильно! Як влучно!

Міріам і я стали тепер добрими друзями. Може, зізнатися, що то я день у день підкладаю їй дукати в хліб?

Надто болючим був би удар. Оглушив би її…

На це я не піду, треба якось делікатніше.

Якось пом’якшити «диво»? Замість ховати гроші в хлібині, покласти на сходи, щоб вона неодмінно знайшла, відчинивши двері? Вигадати щось нове, не таке разюче… Знайти шлях, який би з дива повернув її у будні… — утішав я себе.

Так! Це найправильніше.

Чи розрубати вузол? Посвятити в свою таємницю її батька й попросити поради? Я аж спаленів від сорому. Ще встигну зробити цей крок, якщо вичерпаються інші засоби…

До діла! Не гаяти ні хвилини!

Мені спала слушна думка: треба змусити Міріам до чогось надзвичайного — хоч на кілька годин висмикнути її зі звичного оточення, щоб вона зазнала нових вражень.

Найняти екіпаж і поїхати на прогулянку! Хто нас упізнає, якщо гулятимемо поза межами єврейського кварталу?

Може, їй буде цікаво подивитися на обвалений Карлів міст?

Хай, може, поїде з нею Цвак чи хтось з колишніх подруг, якщо моя присутність видасться їй незручною…

Я твердо вирішив наполягти на своєму й не слухати її заперечень…

На порозі я ледь не збив з ніг чоловіка.

Васертрум!

Він, мабуть, підглядав у замкову щілину, бо стояв, нагнувшись, коли я налетів на нього.

— Мене шукаєте? — запитав я суворо.

Він пробурмотів вибачення на своєму жахливому жаргоні, а тоді під твердив, що таки шукав мене.

Я запросив його до помешкання, запропонував сісти, але він став біля столу, нервово мнучи в руках криси капелюха. Глибока ворожість, яку він даремно намагався від мене приховати, проглядала в його обличчі, у кожному рухові.