Розділ «Ґустав Майрінк Ґолем»

Я притлумив у собі своє реальне Я, лиш би помріяти ще якийсь час, ще хвилину… ще коротку мить людського буття!

Я мріяв з розплющеними очима:

Коштовні камені на столі росли й множилися, огортаючи мене зусібіч барвистими водоспадами. Опалові дерева стояли купками, випромінювали хвилі небесного сяйва; блакить мерехтіла, наче крильця гігантського тропічного метелика, розсипаючись іскорками над безмежними луками, розмореними сонцем і сповненими літніми пахощами.

Мене мучила спрага, я охолодився у гомінкому потоці з крижаною водою, який жебонів скелястим перламутровим ложем.

Спекотливий вітер линув понад пагорбами, усіяними квітами, дурманив мене духмяном жасмину, гіацинтів, нарцисів та дафнії…

Нестерпно! Нестерпно! Я прогнав видиво з-перед очей. Мені пересохло в горлі від спраги.

Муки Раю!

Я розчахнув вікно й підставив чоло вологому вітрові.

Пахло недалекою вже весною…

Міріам!

Міріам не йшла мені з думок. Вона ледь не впала від хвилювання і мимоволі оперлася на стіну, розповідаючи мені про диво, яке з нею трапилося — справжнє диво: вона знайшла золоту монету в буханці хліба, якого поклав крізь заґратоване кухонне вікно пекар…

Я схопився за гаманець. Може, ще не надто пізня година, і я встигну знову начарувати їй дуката!

Вона щодня відвідувала мене, щоб скласти мені товариство, як сама казала, але майже завжди мовчала — ніяк не могла прийти до тями від «дива», яке глибоко вразило її душу. Досить було собі уявити, як вона нараз, без видимих на те причин, від самого лише спогаду, блідла на очах — аж уста мертвіли, мені паморочилося в голові. У своєму засліпленні я ж міг накоїти такого, що годі й наслідки передбачити…

А коли пригадав собі останні моторошні слова Гілеля і пов’язав їх з побаченим, мені морозом сипонуло поза шкіру.

Чистота помислів не була мені виправданням — мета не виправдовує засобів, це я добре усвідомлював.

А якщо «бажання допомогти» лише позірно «чисте»? Чи не крився за ним потайний обман? Марнославне, підсвідоме бажання поблаженствувати в ролі спасителя?

Я вже сам у собі заплутуватися почав…

Я, безперечно, надто поверхово сприймав Міріам.

Уже саме лише те, що вона донька Гілеля, мало б вирізняти її з-поміж інших дівчат.

І як це я посмів влізти в її внутрішній світ, до якого мені, мов до неба!