Розділ «Ґустав Майрінк Ґолем»

Дивовижа… Завалився! Можливо, навіть саме тоді, коли я зернини… ні, ні, не думати про це! Інакше примарне стане реальністю, я ж вирішив поховати те в своїх грудях, доки воно прокинеться само собою… Тільки б його не чіпати!

Як давно то було, коли я гуляв мостом, милуючись кам’яними статуями, і ось він, простоявши віки, лежить в руїнах.

Мене огорнув смуток, бо ж більше моя нога не ступить на нього. Навіть якщо його відбудують, він уже ніколи не стане колишнім, загадковим, кам’яним мостом.

Годинами, витворюючи камею, я думав про те, як часто дитиною і в юні роки милувався скульптурою святої Луїтґарди та іншими фігурами Карлового мосту, які тепер поховали бурхливі води Влтави, і були ті спомини минулого такі яскраві й виразні, ніби я ніколи нічого не забував.

Численні любі серцю дрібниці знову зринали в моїй свідомості — згадалися тато з мамою і гурт шкільних друзів. Лише дому, де минали юні роки, пригадати я не зміг.

Я знав, що одного дня, коли я найменше цього сподіватимусь, рідний дім таки постане перед очима, і радів наперед…

Усвідомлення, що все так природно і просто розгорталося в моїй пам’яті, сповнювало мене блаженства.

Коли я позавчора вийняв з касетки книжку Іббур, нічого дивного в ній не побачив — стара, прикрашена вишуканими ініціалами книжка на пергаменті, цілком звичайна… Написана гебрейською мовою, цілком для мене незрозумілою. Я не міг повірити, що колись вона нагнала на мене забобонного страху.

Цікаво, коли за нею прийде отой незнайомець?

Життєрадісність, яка непомітно вкралася у мою душу під час роботи, з свіжими силами влилася у мої жили і прогнала нічні примари, що вже знову чигали за моєю спиною.

Я схопив світлину Ангеліни — присвяту внизу картки відрізав — і поцілував її.

Це було так безглуздо й безсенсовно, але чому б колись і не помріяти про щастя, не спробувати втримати яскраву мить, не потішитися нею, мов мильною бульбашкою?

Невже не може справдитися намріяне моїм спраглим серцем? Невже цілком недосяжне прагнення умить, за помахом руки, стати знаменитим? Рівним їй, хай навіть і не з походження? Не гіршим принаймні за доктора Савіолі? Я думав про камею Міріам: якби й інші камеї вдалися мені, як ця? Без сумніву, ще жодному митцеві ніколи і ніде не пощастило мене перевершити!

Чому не допустити випадковість: чоловік Ангеліни раптово помирає…

Мене вганяло то в жар, то в холод: маленька випадковість, і мої сподівання, найвідчайдушніші сподівання набули реальних обрисів. На тоненькій ниточці, готовій ось-ось урватися, висіло щастя, що мало впасти в мої обійми.

Хіба вже тисячі разів не відбувалося зі мною див? Про існування яких людство навіть не здогадувалося?

Хіба не диво, що всього лиш за кілька тижнів розквіт мій художній талант і вивищив мене понад посередністю?

Я ж стояв лише на початку шляху!

То хіба не маю права на щастя?

Хіба містика і брак бажань тотожні?