Розділ «Ґустав Майрінк Ґолем»

Зимова гроза у шаленій люті котилася понад містом. Від річки крізь завивання бурі з рівномірними проміжками долинали гарматні залпи — то розбивали кригу на Влтаві. Комірчина палала відблисками безупинних блискавиць. Раптом я відчув невимовну слабкість, ноги мені затремтіли — довелося сісти.

— Спокійно, — виразно мовив якийсь голос біля мене. — Не хвилюйся, сьогодні — лельші-мурім, ніч захисту…

Поступово гроза почала відступати, оглушливий гуркіт громовиці змінився рівномірним стукотом граду по дахах.

Фізична втома розморила мене украй, я мов крізь туман чи сон сприймав те, що відбувалося навколо мене.

Хтось з кола промовив:

— Тут немає того, кого ви шукаєте.

Інші відповіли щось чужинецькою мовою.

Перший стиха знову промовив якусь фразу, у якій прозвучало ім’я Генох.

Решти я не розібрав: занесений вітром стогін трощеної криги все заглушував.

Потім один вийшов з кола, став переді мною, показуючи на ієрогліфи на своїх грудях — такі самі мали й усі решта — і запитав, чи можу я їх прочитати.

Коли я, ледве обертаючи язиком від утоми, заперечив, він простягнув до мене долоню, і на моїх грудях засвітилися спершу латинські літери:

а тоді знов поволі обернулися на незнайомі мені закарлючки.

…Я поринув у глибокий сон без сновидінь так я не спав ще відтоді, як Гілель звільнив мої уста…

Жадання

Останні дні пролетіли для мене, наче мить. Я ледве попоїсти встигав.

Нестримний потяг до праці зранку до вечора приковував мене до робочого стола.

Я закінчив різьбити камею. Міріам тішилася, мов дитя.

Навіть літеру «І» в книзі Іббур відреставрував.

Я відхилився у кріслі й спокійно заходився перебирати в пам’яті всі дрібні події сьогодення:

Як до мене вранці після бурі увірвалася стара служниця з новиною — уночі завалився кам’яний міст…