Розділ «Ґустав Майрінк Ґолем»

Я безпорадно роззирнувся довкола — може, з’явиться якийсь знак, підкаже, як чинити далі.

Нічого.

І в мені самому нічого, жодної думки, жодної поради — усе мертве, вимерло…

Життя міріад людей цієї миті легше за пір’їнку…

Напевно, запала глибока ніч, бо вже навіть стін своєї кімнати я не міг вирізнити в темряві.

За стіною, в ательє, чулися важкі кроки: хтось пересував шафу, видирав шухляди й з грюкотом кидав додолу; я ніби упізнав голос Васертрума, його хрипкий бас, яким він вивергав дикі прокльони. Я не прислухався. Мені було до нього байдуже, як до мишачого шарудіння.

Я заплющив очі:

Людські обличчя довгою вервечкою проходили повз мене. Міцно стулені повіки — застиглі мертві маски: мій рід, мої пращури…

Та сама будова черепа, хоча тип таки мінявся. Предки вставали з могил — з гладко зачесаним на проділ волоссям, кучерявим та коротко стриженим, з пишними перуками та викладеними короною косами — з’являлися щораз нові, молодші покоління, їхні риси ставали дедалі впізнаванішими, аж доки не злилися в одному, останньому обличчі — Ґолема. На ньому вервечка моїх предків урвалася…

А тоді пітьма обернула мою кімнату в безмежний порожній простір, у центрі якого сидів я у фотелі, а переді мною знову стояла сіра тінь з простягненою рукою.

Коли ж я розплющив очі, побачив, що нас оточили зусібіч дивні створіння, розділені двома взаємно перетятими колами, які творили знак безконечності.

В одному колі вони були загорнені в шати з фіолетовим відсвітом, а в другому — з чорно-червоним. Люди чужої раси, дуже худорляві й неприродно високі на зріст, обличчя прикриті мерехтливими шалями.

Стугоніння серця у моїх грудях підказало, що час прийняття остаточного рішення вже настав. Пальці потягнулися до зернин… Та враз я помітив, як тремтіння пойняло людей з червонястого кола…

Не брати зерен? Затремтіло голубувате коло… Я гостро глянув на чоловіка без голови: він стояв у тій самій позі, непорушно, як і перед тим.

Навіть дихати перестав.

Я підніс руку, хоч і сам ще не знав, що робитиму. Нараз вдарив по долоні фантома так, що зерна розкотилися підлогою.

На якусь мить, мов від електричного удару, я втратив притомність — здавалося, стрімко падав у бездонну прірву, а потім… знову відчув твердь під ногами.

Сіра істота зникла, а з нею — створіння червоного кола.

Мовчазні голубуваті істоти узяли мене натомість у кільце, на грудях вони мали написи золотими ієрогліфами, а між вказівним та великим пальцем кожен тримав червоні зерна, які я вибив з руки безголовій примарі, — усе це скидалося на складання присяги.

Я чув, як знадвору барабанив град у вікно, повітря струсонув розкотистий грім.