Розділ «Ґустав Майрінк Ґолем»

Безсило я відкинувся на спинку фотеля.

Не міг збагнути, чи ще живу.

Не здатний ні думати, ані діяти, я безтямно дивився поперед себе.

«Чому він так наполегливо пропонує мені зерна?» — зринула в мені думка й схлинула, знову повернулася. Зникла. З’явилася.

Насилу до мене дійшло, що переді мною стоїть якась дивна істота, мабуть, давно стоїть — відколи я сиджу в фотелі — і простягає мені руку.

Сіре, кремезне в плечах створіння, зростом, як не надто високий, присадкуватий чоловік, опиралося на різьблений спіральною смужкою ціпок з білого дерева.

Там, де мала б бути голова, я міг розрізнити лише якусь імлисту кулю.

Важким духом сандалового дерева й мокрої глини віяло від тієї з’яви.

Відчуття повної безоборонності ледь не позбавило мене решти притомності. Нещадна мука, що віддавна точила мене, стиснулася у клубок страху й прибрала форму тієї істоти.

Мій інстинкт самозбереження підказував мені, що я збожеволію від жаху, якщо побачу обличчя примари — застерігав мене, волав мені в вухо! Та все ж фантом притягував мене, наче магніт; я не міг відвести погляду від імлистої кулі, дошукуючись у ній очей, носа й рота.

Що вже я пнувся з усіх сил, імла зоставалася незворушною. Щоправда, мені вдавалося подумки прилаштувати до тіла розмаїті голови, однак щоразу я розумів, це лиш витвір моєї уяви. Голови розпливалися у повітрі тієї ж секунди, як я їх вифантазовував.

Лише голова єгипетського ібіса протрималася найдовше.

Обриси примари у пітьмі не трималися купи, то ледь помітно стискалися, то знову розтягувалися, ніби протяжні подихи, — то був єдиний помітний рух. Замість стіп торкалися підлоги обрубки кісток, а м’ясо, сіре й безкровне, було закочене набряклим манжетом догори.

Непорушна істота простягала до мене руку.

У долоні лежали дрібні, завбільшки з квасолю зерна, червоні з чорними цятками на краях.

Що я мав з ними робити?

Підсвідомо я відчував: на мене покладена велетенська відповідальність — відповідальність, яка сягає поза межі земного, — якщо зараз я не зроблю правильного кроку.

Дві шальки терезів — на кожній по половині всесвіту — гойдаються десь у царстві першопричинності, здогадувався я: на яку здмухну пилинку, та й опуститься.

То ось вона, страхітлива напруга довкруж мене! — збагнув я. «Не воруши й пальцем! — радив мій розум. — Навіть якщо смерть довіку не прийде й не звільнить тебе від цієї муки!»

Але й тоді б ти зміг зробити свій вибір: міг би відмовитися від зерен, шепотіло щось у мені. Тепер немає вже вороття!