Розділ «Ґустав Майрінк Ґолем»

Я заходився нишпорити в кишені камізельки в пошуках ключа, але схаменувся. Чи то горить? Маю достатньо часу аж до ранку…

Спершу запалити світло!

Не міг знайти сірників.

Чи двері замкнені? Я ступив кілька кроків назад. Знову зупинився.

Звідки цей несподіваний страх?

Я хотів собі дорікнути за боягузтво, але думки зав’язли… посеред фрази.

Божевільна думка блиснула мені раптом: хутко, мерщій видертися на стіл, витягнути за собою крісло й вгатити по голові того, хто там плазує по підлозі, якщо той підкрадеться ближче.

— Але ж тут нікого немає! — голосно мовив я, сердитий сам на себе. — Чи ти був коли в житті боягузом?!

Та це не допомогло. Повітря, яке я вдихав, стало розрідженим і гострим, мов ефір.

Якби ж то я щось міг побачити насправді — хай навіть найжахливіше, — страх миттю б пропав.

Але нічого не було.

Я вдивлявся в усі кутки.

Нічого.

Навколо самі лише знайомі речі: меблі, скриня, лампа, картина, настінний годинник — безживні, старі, вірні друзі.

Я сподівався, що вони переміняться під моїм поглядом, і я зможу пояснити свій давкий страх оманою зору.

Даремно… Речі незрушно зберігали свою форму. Надто незрушно, неприродно незрушно, як на присмер, що панував у кімнаті.

Їх гнітить те, що й мене, вони не відважуються навіть на щонайменший рух, подумав я.

Чому не цокає годинник?

Навколишня сторожка тиша спивала будь-який звук.

Я поторгав столом і здивувався, що чую скрип.