Розділ «Ґустав Майрінк Ґолем»

Можливо, мені так лише здалося через присмерк у кімнаті.

— Ви, мабуть, прийшли за порадою стосовно тієї незнайомої пані? — озвався він, коли Міріам залишила нас наодинці.

Збентежений, я вже хотів було його урвати, але Гілель не дав мені прийти до слова.

— Я знаю від студента Харусека. Заговорив з ним на вулиці, бо він видався мені трохи чудним. Емоції просто переповнювали його. Харусек усе мені розповів, навіть про те, що Ви дали йому грошей, — Гілель пронизував мене поглядом, дивно наголошуючи на кожному слові, але я не розумів, що саме він хотів тим сказати. — Звісно, це проллє кілька крапель щастя з неба і… і… гроші тут не зашкодять, але, — він на мить замислився. — Але іноді таке співчуття може завдати страждань… Допомагати — то зовсім не така проста справа, як Ви собі гадаєте, любий друже! Інакше було б дуже легко врятувати світ. Чи Ви мені, може, не вірите?

— Але ж Ви й самі подаєте бідним, Гілелю? Часто останнє, що маєте, хіба ні? — запитав я.

Він похитав, усміхаючись, головою.

— Ви за ніч, видно, талмудистом стали, якщо відповідаєте запитанням на запитання. Важко сперечатися…

Гілель замовк, ніби сподівався моєї відповіді, але я знову не зрозумів, чого він чекає.

— До речі, повертаючись до теми, — повів він далі вже іншим тоном, — не думаю, що Вашій протеже, маю на увазі ту пані, щось на цю мить загрожує. Хай усе йде собі, як іде… Бо ж кажуть, «не квапся поперед батька в пекло». Розумний чоловік, як на мене, зачекає і все добре зважить. Можливо, так складеться, що Аарон Васертрум стрінеться зі мною, але він сам повинен цього захотіти — я не робитиму першого кроку. Він мусить прийти сюди, байдуже, до мене чи до Вас, і тоді я з ним побалакаю. А вже від нього залежатимете, послухає він моєї поради чи ні…

Я полохливо намагався хоч щось відчитати з обличчя Гілеля. Так холодно й дещо грізно він ще зі мною не розмовляв. За цими чорними, глибоко посадженими очима таїлася прірва.

«Між нами ніби скляна стіна», — згадалися мені слова Міріам.

Я спромігся лише мовчки потиснути йому руку й піти геть.

Гілель провів мене до дверей. Піднімаючись сходами, я озирнувся: Гілель стояв біля свого помешкання, приязно махаючи мені вслід, як людина, яка ще хотіла б щось сказати, але не може…

Страх

Я мав намір взяти пальто й ціпок та піти попоїсти до маленького шинку Старий заїзд, де щовечора до пізньої ночі просиджували Цвак, Фрізландер і Прокоп, розповідаючи один одному усілякі неймовірні історії. Та щойно я переступив поріг своєї комірчини, куди й подівся той намір, наче відпав, ніби чиясь рука зірвала з мене хламиду, у яку я горнувся.

У повітрі вчувалася напруга, я не міг її собі пояснити, та була вона цілком намацальною і вже за кілька секунд перенеслася на мене; від внутрішньої тривоги я не знав за що перше хапатися: запалити світло, замкнути за собою двері, сісти чи, навпаки, ходити кімнатою.

Чи не прокрався хтось сюди за час моєї відсутності й десь заховався? Може, це мені передався страх викриття тієї людини? Може, Васертрум побував тут?

Я рвучко відслонив ґардини, відчинив шафу, зазирнув до сусіднього покоїку — нікого.

Касетка теж стояла на своєму місці.

Якщо нема іншої ради, то, може, ліпше спалити ті листи й раз на завжди позбутися тривоги?