Розділ «Ґустав Майрінк Ґолем»

Міріам радісно похитала головою.

— Я живу, мов у блаженному сні. Коли Ви перше запитали мене, пане Пернат, чи не маю я якихось клопотів і чому ми тут мешкаємо, я ледь не засміялася. Хіба чудова природа? Так, дерева зелені, небо блакитне, але я може ще гарніше собі все це уявити, заплющивши очі. Невже конче сидіти на луці, щоб побачити це? А трохи злиднів… і… голоду? Вони сторицею компенсуються сподіванням і очікуванням.

— Очікуванням? — здивувався я.

— Очікуванням дива. Знайоме це Вам? Ні? Тоді Ви дуже, дуже убога людина… Мало хто здатний на таке. Тому я, бачте, ніколи й не виходжу на люди, ні з ким не спілкуюся. Раніше я мала двох подруг, єврейок, звісно, як і я сама. Але, розмовляючи, ми не чули одна одної: вони не розуміли мене, а я — їх. Коли я говорила про дива, вони спершу думали — я жартую, та, помітивши, яку надзвичайну вагу це має для мене, і що, кажучи про дива, я маю на увазі щось зовсім інше, аніж те, що розумники-німці в окулярах — закономірний у природі ріст трави, скажімо, — вони готові були вважати мене причинною. Однак на заваді поставала моя гнучкість розуму, мої знання гебрейської і арамійської мов, уміння читати арамійською біблійні коментарі таргум і мідраш та багато чого іншого. Нарешті вони вигадали слово, яке зовсім ні про що не свідчить, назвали мене перечуленою…

Коли ж я намагалася пояснити їм, що для мене сенсом, суттю у Біблії та всіх святих писаннях є диво й лише диво, а не моральні й етичні приписи, які є хіба прихованими шляхами, що ведуть до дива, вони відбувалися якимись банальними відмовками, боялися щиро визнати, що вірять лише в ті релігійні постулати, які нічим не відрізняються від бюргерських законів. Вони незатишно почувалися від самого лиш слова «диво», втрачали землю під ногами, казали…

Ніби є щось прекрасніше, ніж втратити землю під ногами!

«На те існує світ, щоб думати про його конечність. Щойно тоді починається життя…» — якось сказав мій батько. — Не знаю, що він мав на увазі під «життям», але іноді я відчуваю: настане день, коли я ніби «прокинусь», хоча й не можу до пуття уявити, у якій іпостасі. І цьому пробудженню, гадаю, передуватимуть дива…

— Ти вже зазнала колись дива, що так його сподіваєшся? — часто запитували мене мої подруги, а коли я відповідала заперечно, умить раділи, навіть зловтішалися. Ось скажіть, пане Пернат, Ви б зрозуміли таких? А про те, що іноді я таки зазнавала дива… малесенького… крихітного, — очі Міріам заблищали, — я ніколи їм не признавалася…

Її голос ледь не похлинувся сльозами радості.

— …але Ви мене зрозумієте: часто, тижнями, а то й місяцями, — Міріам зовсім стишила голос, — ми тільки дивом і жили. Коли вдома не було ні крихти хліба, ані рісочки, я знала: час настав! Тоді я сідала ось тут і чекала, чекала… аж серце заходилося, що я й дихати не могла. А потім — мене ніби хтось тягнув — я збігала униз, металася вулицями, квапилася несамовито, щоб устигнути додому до повернення батька. І… і всякчас знаходила гроші, бувало більше, бувало менше, але завжди їх ставало, аби купити найнеобхідніше. Часто натикалася на цілий гульден посеред вулиці, здалеку бачила його поблискування. Люди наступали на нього, ковзалися, але не помічали. Іноді мене проймала така самовпевненість, що я не відразу виходила з дому, спершу ретельно обдивлялася підлогу в кухні, чи не спали нам з неба гроші або хліб…

Мені майнула в голові думка, від якої я мимоволі усміхнувся.

Міріам помітила це.

— Не смійтеся, пане Пернат, — благально мовила вона. — Повірте, з часом ці дива ставатимуть лише більшими, і одного разу…

— Я не сміюся з Вас, Міріам! — заспокоїв я дівчину. — Як Ви могли таке подумати! Я неймовірно щасливий, що Ви не така, як інші, не схожа на тих, хто кожній події шукає звичного пояснення і комизиться («Слава Богу!», зазвичай вигукуємо ми в таких випадках), якщо трапляється щось виняткове…

Міріам простягнула мені руку.

— Правда ж, пане Пернат, Ви більше ніколи не пропонуватимете мені… нам… допомогу? Тепер, коли знаєте, що таким вчинком могли б позбавити мене можливості зазнати дива…

Я пообіцяв їй. Однак з застереженням.

Тієї миті відчинилися двері, до помешкання увійшов Гілель.

Міріам обняла його. Гілель привітався зі мною, щиро й приязно, однак знову з холодним «Ви» у звертанні.

Його начеб гнітила легка втома або ж тривога. Чи може, я помилявся?