Розділ «Ґустав Майрінк Ґолем»

— Ви вже були на допиті? — поцікавився я за якийсь час.

— Щойно звідти… Сподіваюся, я ненадовго потурбую Вас тут… — люб’язно відповів пан Лапондер.

«Бідолаха, — подумав я, — навіть не здогадується, що чекає тут арештанта під слідством…»

Я хотів потроху його підготувати:

— Після перших найважчих днів поволі звикаєш до відсиджування часу…

Чоловік прибрав люб’язної міни на обличчі.

Пауза.

— Довго тривав допит, пане Лапондер?

Новачок розсіяно усміхнувся.

— Ні. Мене лише запитали, чи я зізнаюся, і звеліли підписати протокол.

— Ви підписали зізнання? — мимоволі вихопилося мені.

— Звісно!

І сказав так, ніби це само собою зрозуміло.

Напевно, нічого поважного, припустив я, якщо він не виказує жодних ознак хвилювання. Ймовірно, виклик на дуель або щось подібне.

— Я, на жаль, вже дуже довго тут, здається, ніби все життя, — мимоволі зітхнув я, а його обличчя відразу прибрало співчутливого виразу. — Бажаю Вам цього не зазнати, пане Лапондер. Судячи з усього, Вас скоро відпустять…

— Хтозна… — спокійно відповів чоловік, однак слова його прозвучали з якоюсь загадковою двозначністю.

— Гадаєте — ні? — усміхнувся я.

Він похитав головою.

— Як це розуміти? Що ж такого страшного Ви скоїли? Вибачте, пане Лапондер, запитую не так з цікавості, як зі співчуття…

Якусь мить він повагався, а тоді мовив, навіть бровою не повівши: