Розділ «Ґустав Майрінк Ґолем»

Але досить про це.

Хочу Вам розповісти, що трапилося в міжчасі.

Наприкінці квітня моє навіювання почало діяти на Васертрума. Ідучи вулицею, він постійно жестикулював і сам з собою голосно балакав. А це певна ознака збурення думок, які готові ополчитися проти свого господаря й піти на нього штурмом.

Він купив записника і почав робити в ньому нотатки.

Він писав!

Він писав! Сміх та й годі! Він писав…

А тоді пішов до нотаря. Унизу, у своєму льоху, я знав, чим він зайнятий нагорі, — Васертрум складав заповіт.

Я, щоправда, не знав, що спадкоємцем він обрав мене. Бо, мабуть, тіпався б у судомах від радості, якби таке спало мені на думку.

Він призначив спадкоємцем мене, єдиного на землі, хто міг би ще виправдати його існування, — так він гадав… Совість перехитрувала його!

А може, плекав надію, що я, ставши завдяки йому мільйонером, благословлятиму його після смерті й тим самим зніму з нього прокляття, яке він якось почув з моїх уст у Вашому помешканні?

Моє навіювання мало трояку дію.

Смішно, він потай вірив у якесь відшкодування на тому світі, хоча все своє життя заперечував це.

Але так буває з усіма мудрагеликами: впадають у шалену лють, досить їм сказати це просто в очі. Почуваються спійманими на гарячому…

Від тієї миті, як Васертрум вийшов з нотаріальної контори, я не спускав його з очей.

Ночами підслуховував під його замкненими віконницями, бо ж кінець його історії міг настати щомиті.

Я сподівався почути крізь товщу стін благодатний хлипкий звук корка, витягненого з пляшечки з отрутою.

Можливо, іще година, і справа всього мого життя звершиться.

Але втрутився незваний гість і вбив його. Терпугом.

Про подробиці розпитайте Венцеля, мені надто гірко описувати, що там сталося…

Називайте це, якщо хочете, забобонами, але, коли я побачив, що пролилася кров — уся ятка була нею захляпана, — мені здалося, ніби його душа вислизнула з моїх рук, утекла від мене…