Розділ «Ґустав Майрінк Ґолем»

— Куди? До якої країни? — я майже ліг на Лапондера. — До якої країни? Якої країни?

— Ґад… на південь від Палестини…

Голос згас.

Сотні думок хаотично нуртували в моїй голові. Чому він називає мене Генохом? Цвак, Яромир, годинник, Фрізландер, Ангеліна, Харусек…

— Бувайте здорові й згадуйте про мене іноді, — раптом голосно й виразно зірвалося з уст убивці. Цього разу голосом Харусека, але ніби я сам це сказав.

Я згадав: то була остання фраза з листа Харусека…

На обличчя Лапондера сповзла темрява. Кружало місячного світла перемістилося на край сінника. За якусь чверть години воно й зовсім зникне з камери.

Я запитував знову й знову, але відповіді більше не дочекався.

Убивця лежав непорушно з заплющеними очима, наче мрець.

Я нещадно докоряв собі, що всі ці дні сприймав Лапондера лише як злочинця і не бачив у ньому людини.

Після усього, що я щойно зазнав, ясно було: він сновида — істота, яка піддається впливу місяця.

Можливо, він скоїв свій злочин у несвідомому стані. Напевно так і було…

Тепер, коли вже заповідалося на розвидень, закляклість на його обличчі зм’якла, поступившись місцем блаженному супокою.

Не може так спокійно спати людина, яка має на сумлінні вбивство, сказав я собі.

Я не міг дочекатися його пробудження.

Чи знає він, що відбувалося?

Нарешті Лапондер розтулив повіки, зустрівся поглядом зі мною і відвів очі.

Я кинувся до нього, схопив його за руку.

— Даруйте мені, пане Лапондер, що я досі так неприязно ставився до Вас! Було так незвично…

— Можу Вас запевнити, я чудово розумію, — жваво урвав він мене на півслові, — як неприємно, мабуть, перебувати поряд з убивцею…