Розділ «Ґустав Майрінк Ґолем»

Щось у мені — якийсь тонкий, непомильний інстинкт — каже, що зовсім неоднаково, померла людина від чужої чи власної руки. Якби Васертрум сам наклав на себе руки, тільки б тоді я вважав свою місію виконаною… Усе ж склалося не так, і тепер я почуваюся зневаженим, знаряддям, негідним руки ангела смерті.

Але я не хочу чинити опір. Моя ненависть і на той світ перейде, я ще свою кров маю, яку можу пролити, як мені заманеться, щоб вона переслідувала його крок за кроком у царстві тіней…

Щодня, відколи поховали Васертрума, я просиджую на цвинтарі біля його могили, прислухаючись до своєї душі, — як звелить вона мені вчинити.

Здається, я вже знаю, що маю зробити, але ще трохи почекаю, доки внутрішній голос задзвенить, як чисте джерело. Ми, люди, істоти нечисті, нам нерідко доводиться довго постити, доки, врешті, збагнемо шепіт своєї душі…

Минулого тижня мені офіційно повідомили в суді, що я єдиний спадкоємець Васертрума.

Не варто, мабуть, запевняти Вас, пане Пернат, що я й пальцем жодного крейцера не торкнуся. Не дочекається він… там… моєї підтримки…

Будинки, які належали йому, я продав з аукціону, усі речі, яких він торкався, спалю, а третина грошей та коштовностей після моєї смерті відійде Вам…

Я вже бачу, як Ви зриваєтеся на рівні ноги й протестуєте… Можу Вас заспокоїти: ці гроші — Ваша законна власність з відсотками й відсотками на відсотки. Я давно вже знав, що Васертрум розорив Вашого батька, та лише тепер маю змогу довести це документально.

Іншу третину розподілю між дванадцятьма членами батальйону, які особисто ще пам’ятають доктора Гульберта. Я хочу, аби кожен з них розбагатів і вдостоївся доступу до Празького високого товариства.

Останню третину розділимо між сімома вбивцями, яких повинні звільнити за браком доказів їхньої провини. Це я мушу зробити, аби запобігти вчиненню суспільного злочину.

Ото й усе.

А тепер, мій дорогий, любий друже, бувайте здорові й хоч іноді згадуйте щиро Вашого, вдячного

Іноценза Харусека».

Глибоко вражений, я відклав листа. Я не міг навіть радіти звістці про своє недалеке звільнення.

Харусек! Бідолаха! Наче брат, турбувався він про мою долю. Вдячний лише за те, що колись я подарував йому 100 флоринів. Якби ж я ще хоч раз зміг потиснути йому руку!

Чуття підказувало мені: так, він має рацію, цього ніколи вже не станеться.

Я уявив його собі: гарячково-блискучі очі, кістляві плечі сухотника, високе, шляхетне чоло.

Хтозна, можливо, усе пішло б інакше, якби цьому зів’ялому життю вчасно простягнули руку помочі.

Я ще раз перечитав листа.

Скільки логіки було в божевіллі Харусека! Та чи божевільний він?