Розділ «Ґустав Майрінк Ґолем»

— Убивство зі зґвалтуванням.

Мене наче обухом по голові вдарили.

Від огиди та жаху я й слова не міг вимовити.

Чоловік, здавалося, це помітив і делікатно відвів убік погляд, але навіть найменшим порухом м’язів на незворушному обличчі з застиглою усмішкою не виказав образи несподіваною зміною в моїй поведінці.

Ми більше не обмінялися жодним словом, мовчки дивилися один повз одного…

Коли з настанням темряви я уклався до сну, Лапондер одразу наслідував мій приклад, зняв одяг, охайно повісив на цвяха, простягнувся на лежаку і, судячи з глибокого, спокійного дихання, тієї ж миті міцно заснув.

Я ж усю ніч не міг знайти собі спокою.

Усвідомлення, що цей покруч зовсім поряд зі мною, і я змушений дихати одним повітрям з ним, наганяло на мене такої огиди й страху, що всі враження минулого дня — лист Харусека, останні події — відійшли десь далеко на задній план.

Я ліг так, щоб постійно бачити вбивцю, бо не зміг би витримати його присутності за спиною.

Камеру примарно освітлював місяць, тож я міг бачити Лапондера, непорушного, майже закляклого.

У його рисах з’явилося щось мертвецьке, а напіврозтулений рот тільки посилював враження.

За кілька годин він жодного разу не змінив положення тіла. Лише далеко за північ, коли тонкий місячний промінчик упав на його обличчя, його щось ніби стривожило, він без упину ворушив губами, немов розмовляв уві сні. Здається, повторював ті самі слова або речення з двох слів… Щось схоже на: «Відпусти мене. Відпусти мене. Відпусти мене».

Минуло кілька днів, я не звертав на нього жодної уваги, він теж ні словом не порушував мовчання. Далі залишався люб’язним, миттю помічав мою потребу розім’ятися і, сидячи на лежаку, ввічливо підбирав ноги, аби я мав, куди ходити.

Я вже й докоряти собі почав за суворість, але при всьому бажанні ніяк не міг позбутися відрази до нього. Хоч як намагався звикнути до його присутності, усе було надаремно.

Навіть уночі не міг спати. Засинав заледве на чверть години.

Щовечора повторювався той самий ритуал: він поштиво чекав, доки я ляжу, тоді роздягався, педантично розгладжував складки на одязі, вішав на цвяха, і так далі, і так далі…

Однієї ночі, десь коло другої години, я, ледь притомний від утоми, виліз на полицю під вікном, і, задивившись на повний місяць, сяєво якого, мов масна олія, віддзеркалювалося на мідному лиці баштового годинника, тужно мріяв про Міріам.

Раптом позад себе я почув її тихий голосок.

І вмить прийшов до тями, ніби й не було втоми, різко обернувся й прислухався.

Минула хвилина.