Розділ «Ґустав Майрінк Ґолем»

Мені стало соромно, що я, хай навіть на мить, допустив собі таку думку. Хіба натяки не достатньо промовисті? Він такий самий, як Гілель, як Міріам, як я, зрештою, він — людина, якою володіє власна душа, веде через загрозливі провалля та ущелини життя до засніжених верховин землі обітованої.

Чи не був він з усіма своїми помислами, спрямованими на вбивство, чистішим за тих, хто з погордою до інших похвалявся виконанням завчених приписів невідомого, містичного пророка?

Він дотримався заповіді, продиктованої могутнім інстинктом, не думаючи про винагороду ні на цьому, ані на тому світі.

Хіба не було те, що він зробив, найблагочестивішим виконанням обов’язку в найглибшому сенсі цього слова?

Боягузливий, підступний, кровожерний… складна злочинна натура з хворою уявою, — я достоту ніби чув присуд юрби, яка зазирала йому в душу, присвічуючи підсліпуватими ліхтарнями; тієї запіненої люттю юрби, якій ніколи не збагнути, що отруйний осінній крокус у тисячі разів прекрасніший, аніж корисна зелена цибуля…

Знову заскреготів засув, і я почув, як до камери ввіпхнули новачка.

Я навіть не обернувся, усе ще перебуваючи під враженням прочитаного.

Жодного слова про Ангеліну чи Гілеля…

Воно й не дивно: Харусек, вочевидь, писав у поспіху, це помітно з почерку…

Чи не передадуть мені ще одного листа від нього?

У глибині душі я леліяв сподівання на наступний день, коли нас виведуть на спільну прогулянку у подвір’я в’язниці. Комусь з батальйону найлегше було саме там тицьнути мені в руку цидулку.

Тихий голос налякав мене, вихопивши з задуми.

— Чи дозволите, пане, відрекомендуватися? Мене звуть Лапондер. Амадеус Лапондер.

Я обернувся.

Невисокий, худорлявий, ще доволі молодий чоловік у вишуканому одязі, тільки без капелюха, як і всі арештанти слідчої тюрми, поштиво мені вклонився.

Він був гладко поголеним, мов актор, а його великі, блискучі, світло-зелені очі мигдалевої форми мали у собі щось дивне, ніби дивилися просто на мене, та водночас кудись повз мене. Була в них… порожнеча.

Я пробурмотів своє ім’я, вклонився у відповідь і вже хотів було знову відвернутися, однак ніяк не міг відірвати погляду від того чоловіка, який так моторошно подіяв на мене своєю застиглою усмішкою, підняті догори кутики вуст, здавалося, назавжди закаменіли на його обличчі.

Гладенькою, прозорою шкірою, дівочим тонким носиком з ніжними ніздрями, він був схожий на статую китайського Будди з рожевого кварцу.

— Амадеус Лапондер, Амадеус Лапондер, — водно я повторював сам до себе. — Який злочин він міг вчинити?

Місяць