Розділ «Ґустав Майрінк Ґолем»

Я вже готовий був повірити, що мені причулося, як раптом усе повторилося. Я не міг до пуття розібрати слова, щось ніби:

Запитай мене. Запитай мене.

То, без сумніву, був голос Міріам.

Тремтячи від хвилювання, я тихенько зліз донизу й підступив до лежанки Лапондера.

Місяць осявав його обличчя. Я виразно бачив його розплющені очі, однак виднілися тільки білки очей.

Відсутність міміки на обличчі свідчила про глибокий сон. Лише уста безустанно ворушилися.

Помалу я почав розуміти слова, які пробивалися крізь зуби.

— Запитай мене. Запитай мене.

Голос неймовірно нагадував голос Міріам.

— Міріам? Міріам? — мимоволі скрикнув я, та миттю притлумив вигук, щоб не розбудити сусіда.

Зачекав, доки його обличчя знову розслабилося уві сні, і тихенько повторив:

— Міріам? Міріам!

Уста Лапондера склалися у ледь чутне, однак виразне: «Так».

Я нахилився вухом до його рота.

За якусь мить долинув шепіт Міріам — її голос годі було сплутати з іншим, мені аж мороз пішов поза шкірою.

Я так жадібно спивав її слова, що вловлював лише сенс сказаного. Вона розповідала про своє кохання до мене й невимовне щастя від того, що ми нарешті віднайшли одне одного і відтепер ніщо не розлучить нас… Вона говорила квапливо, без умовку, як людина, яка боїться, аби її не урвали, заповнюючи кожну секунду…

Потім голос почав затинатися, аж доки завмер.

— Міріам? — покликав я, затамувавши подих і тремтячи зі страху. — Міріам, ти померла?

Відповіді довго не було.

А тоді… ледь розбірливо: