Розділ «21 розділ Бляшаний Лісоруб зриває троянду»

Бляшаний Лісоруб зриває троянду

Військо Доброї Глінди, що зібралося на світанку перед палацовою брамою, вражало своїм виглядом і величчю.

Тішила око гарна форма дівчат-солдатів, її веселі барви, яскраво виблискували срібні наконечники списів, мінилися перламутром довгі древка. Всі командувачки були озброєні блискучими гостроконечними мечами та щитами, котрі були прикрашені по краях павиними перами. Важко було уявити собі силу, яка змогла б подолати таке блискуче військо.

Добра Чаклунка Глінда пересувалася в гарному паланкіні, котрий зовні скидався на карету — з дверима, вікнами, шовковими завісками. Єдине, що відрізняло його від карети, — довжелезні ручки замість коліс, які лежали на плечах дванадцяти слуг.

Друзі одностайно вирішили, що летітимуть на Блазнюкові, щоб не відстати від прудконогого війська. Отож щойно Глінда дала сигнал виступати і її войовниці рушили з місця під бадьору музику королівського оркестру, як усі друзі посідали на канапи та й полетіли слідом за ними. Блазнюк повільно линув над землею, тримаючись точнісінько над Гліндиним паланкіном.

— Обережно! — тривожно закричав Бляшаний Лісоруб, коли Солом’яник, намагаючись роздивитися військо під собою, аж надто перехилився через бильце. — Ще загримиш, чого доброго.

— Нічого страшного, — спробував заспокоїти його Брошковий Жук, — він же в нас грошовий мішок, а падіння мішку не завада.

— Здається, я просив тебе… — похмуро почав Чіп.

— Так, так! — поквапно погодився Брошковий Жук. — О, вибач. Тепер я напевно триматиму себе в шорах.

— Отак воно краще, — мовив хлопець. — Авжеж, якщо не хочеш мандрувати сам.

— Ах! Я вже просто не переживу розлуки з вами, — розчулено пробурмотів Жук, і Чіп облишив цю тему.

Військо невпинно просувалося вперед, але воно дібралося до стін Смарагдового міста вже затемна. У слабенькому світлі місяця-молодика Гліндині войовниці беззвучно оточили міський мур і розклали на зелених галявинах намети з багряного шовку. Намет Доброї Чаклунки, більший за інші намети, був пошитий із білого шовку, а над ним майоріли червоні стяги. Окремий намет поставили й для Солом’яника та його друзів. Військо діяло по-армійськи чітко й злагоджено, а скінчивши приготування, всі повкладалися спати.

А вранці наступного дня, коли охоронниці Жинжур прибігли повідомити її, що місто оточило величезне вороже військо, здивуванню Полководиці не було меж. Жинжур стрімголов вибігла на найвищу палацову вежу й побачила стяги, що майоріли зусібіч, та велике біле Гліндине шатро, встановлене точнісінько навпроти вхідної брами.

— Тепер нам напевно кінець! — розпачливо закричала Жинжур. — Що таке спиці для плетення проти довгих списів і жахливих мечів нашого супротивника?

— Єдине, що нам залишається, — подала голос одна з її войовниць, — чимшвидше здатися, поки всі живі-здорові.

— Ні! — відповіла Жинжур, і тепер її голос звучав хоробро. — Ворог поки що стоїть за містом, тож ми повинні почати з ним переговори, щоб якомога потягнути час. Вийди до Глінди з білим прапором на знак перемир’я і запитай, як вона посміла вдертися до моїх володінь і чого їй треба.

Отож дівчина вийшла через браму із білим прапором у руках, щоб показати, що вона не має нічого лихого на думці, й попрямувала до Гліндиного намету.

— Перекажи своїй Королеві, — сказала Чаклунка дівчині, — щоб вона видала мені бабу Момбі. Якщо вона пристане на мою пропозицію, то більше я від неї нічого не вимагатиму.

Коли Гліндині слова переказали самозваній Королеві, вона геть розгубилась: стара Момбі була її головною порадницею, і Жинжур боялася її як вогню. Однак вона наказала привести до себе бабу Момбі й переповіла їй слова Чаклунки.

— Бачу, скоро всім нам буде непереливки, — пробурмотіла стара відьма, зазирнувши до чарівного люстерка, яке завжди носила в кишені. — Та ще не пізно обдурити наших супротивників, хай якими б розумними вони себе вважали, і тоді нам нічого не станеться.