Розділ «12 розділ Містер Брошковий Жук, С. З. та В. О.»

Містер Брошковий Жук, С. З. та В. О.

Полководиця Жинжур, котра, як ви ще, може, не забули, командувала Військом Непокори, не на жарт стривожилася, коли дізналася про втечу Солом'яника.

Їй стало страшно, бо, як полководиця, вона чудово розуміла: якщо Його Величність і Бляшаний Лісоруб об’єднають сили й разом виступлять проти неї, їй та її війську буде непереливки. Мешканці Країни Оз іще добре пам’ятали подвиги цих славних героїв, котрих не зломили ні численні знегоди, ні буремні пригоди.

Тож не гаючи й хвилини, Жинжур послала гінця до відомої чаклунки баби Момбі й пообіцяла щедру винагороду, якщо та згодиться допомогти її Війську Непокори.

Момбі й досі була лиха на Чіпа за його витівку, за втечу, а найбільше — за крадіжку її коштовного життєдайного порошку. Тому вона одразу ж пристала на пропозицію Полководиці Жинжур податися до Смарагдового міста й допомогти їй побороти Солом’яника та Бляшаного Лісоруба, котрі були з Чіпом заодно.

Щойно баба Момбі дісталася до королівського палацу, як одразу ж, за допомогою тільки їй відомих чарів, з’ясувала, що ці шукачі пригод уже вирушають назад до Смарагдового міста. Тож вона подалася в невеличку комірчину височенної вежі, замкнулася в ній і взялася чаклувати, щоб не дати Солом’яникові й усім його друзям повернутися до міста.

Тому-то Бляшаний Лісоруб раптом зупинився посеред дороги й сказав:

— Щось дуже дивне коїться зі мною. Я ж знаю ці околиці як своїх п’ять пальців, а тут, боюся, ми таки заблукали.

— Та ну, бути такого не може! — заперечив на це Солом’яник. — Друже, а чому ти думаєш, що ми заблукали?

— Та тому, що перед нами широченне соняшникове поле, якого я зроду-віку не бачив.

Усі роззирнулися довкола й тільки тепер помітили, що їх зусібіч оточує ліс міцних стебел, кожне з яких було увінчане величезною жовтою квіткою. Боляче різали око сліпучі барви жовтих і червоних відтінків, а кожна квітка лопотіла, неначе малесенький вітрячок, і від цього все пливло перед очима, затуманюючи погляд і геть збиваючи мандрівців із пантелику.

— Та це ж просто чари! — раптом осяяло Чіпа.

Поки всі дивувалися та думали, що робити далі, Бляшаний Лісоруб нетерпляче крекнув, замахнувся сокирою і ступив крок уперед, наміряючись зрубати найближче до нього соняшникове стебло. Аж ось соняшники несподівано перестали крутитися мов навіжені, й подорожні ясно побачили всередині кожної квітки по дівочому обличчю. Гарненькі личка дивилися на приголомшених друзів і глузливо усміхалися, а потім весело розреготалися, побачивши, як вони собою їх налякали.

— Не треба! Не треба! — закричав Чіп, намагаючись спіймати Бляшаного Лісоруба за руку. — Вони ж живі! Та це ж дівчиська!

І тієї ж миті соняшники закрутилися знову, і дівочі обличчя зникли й знову перетворилися на розмиті плями.

Бляшаний Лісоруб випустив із рук сокиру й опустився на землю.

— У мене сокира не підіймається на такі милі створіння, — промовив він розпачливо, — а як іще пройти через цей ліс, я й гадки не маю.

— Мені ці обличчя дуже нагадують дівчисьок із Війська Непокори, — насторожився Солом’яник. — Ось тільки одного я не можу збагнути: як їм вдалося так швидко нас наздогнати.

— Готовий битись об заклад, що це чари, — категорично заявив Чіп. — Хтось просто хоче напустити нам туману в очі. Баба Момбі, я знаю, колись таким грішила. Може, тут і сліду соняшників немає, а те, що ми бачимо, — просто мана.

— То давайте заплющимо очі та й підемо собі навпростець, — запропонував Лісоруб.