Розділ «19 розділ Чудодійні бажальні пігулки д-ра Нікідіка»

Чудодійні бажальні пігулки д-ра Нікідіка

За звичайних обставин Бляшаний Лісоруб і мухи не образив би, та в разі потреби він міг битися незгірш за римського гладіатора.

І тепер, коли ворони мало не збили його з ніг несамовитим лопотінням сотень крил, коли їхні гострі дзьоби й кігті от-от могли би понівечити блискучі лати, Лісоруб видобув сокиру та давай щосили вимахувати нею над головою. Чимало ворон згинуло під гострим лезом, але птахів було без ліку, і вони, не ослаблюючи навали, все сунули й сунули на Лісоруба. Інші намагалися повибирати очі Блазнюкові, котрий безпорадно висів на скелі, але воронячі дзьоби були безсилі проти скла, з якого були зроблені очі літуна. Треті намагалися атакувати Дров’яну Козлу, але стрибуха, що й далі лежала горічерева, так несамовито вибрикувала ногами, що перебила гайвороння не менше, ніж Лісорубова сокира.

Зрозумівши, що ні Бляшаний Лісоруб, ні Дров’яна Козла так просто не здадуться, ворони накинулися на купу соломи, під якою посеред гнізда ховалися Чіп із гарбузом та Брошковий Жук. Соломинка за соломинкою вони хапали її дзьобами, відлітали вбік і скидали в безодню під собою.

Побачивши таку наругу над солом’яним тілом, Солом’яникова голова відчайдушно заволала до Бляшаного Лісоруба, благаючи порятунку, і цей крик лише подвоїв його зусилля. Сокира зблискувала в купі гайвороння, а тут ще й Блазнюк прийшов на допомогу, почавши розмахувати парою вцілілих крил на лівому боці тулуба. Це таки нажахало ворон, а коли Блазнюк, завдяки цим зусиллям відчепився з кам’яного виступу, на якому висів, і важко гепнувся в гніздо, страх птахів був безмежний, і вони, здійнявши дикий лемент, полетіли геть у гори.

Коли зникла остання ворона, Чіп виліз із-під диванів сам і допоміг вибратися Жукові.

— Ми врятовані! — радісно закричав він.

— Врятовані, врятовані! — повторював за ним Брошковий Жук, радо обіймаючи за шию Блазнюка. — Завдяки Блазнюковим крилам і Лісорубовій сокирі!

— Якщо і я врятований, то витягніть мене звідси! — гукнув із-під диванів страхопуд, точніше — його голова. Чіп викотив гарбуза, посадив його на шию Джекові, а потім допоміг звестися на ноги Дров’яній Козлі.

— Ти билася як справжній воїн, — сказав він їй, — дуже тобі дякуємо.

— Я радий, що ми виграли цю битву малою кров’ю, — гордо промовив Лісоруб.

— Малою?! — почувся чийсь приглушений голос.

Усі обернулися на звук — і побачили в куті гнізда Солом’яникову голову.

— Я не назвав би цю перемогу легкою! — пояснив Солом’яник, помітивши їхні здивовані погляди. — Хто скаже, де солома з мого тіла?

Почувши про солому, друзі здригнулися від жаху. Вони роззирнулися на всі боки, та за соломою вже й слід прохолов. Ворони розікрали все до останньої соломинки й поскидали її у безодню, що розверзалася під гніздом на сотні метрів.

— Ох, бідолахо! — розпачливо гукнув Бляшаний Лісоруб, тоді обережно підняв Солом’яникову голову і ніжно її погладив. — Хто би міг подумати, що смерть прийде так рано?

— Я пожертвував собою заради порятунку друзів, — не погодився з ним Солом’яник, — тому нітрохи не шкодую і навіть пишаюся такою смертю.

— Чого ж ти такий засмучений? — запитав Брошковий Жук. — Адже вся твоя одіж ціла.

— Ціла то ціла, — відповів Бляшаний Лісоруб, — але без соломи їй гріш ціна.

— То, може, напхаємо її грошима? — запропонував Чіп.