Розділ «20 розділ Солом'яник просить допомоги у Доброї Глінди»

— Чудово, — погодився Стократно Збільшений, — я готовий.

Солом’яник став ритися в кишені, шукаючи перцівничку, в якій залишалося ще дві пігулки, але кишеня була порожня.

Усі занепокоїлися, обнишпорили кожну п’ядь обох диванів, але безцінну коробочку наче вітром здуло.

А Блазнюк летів собі й летів, і ніхто не міг сказати, куди він їх несе.

— Певно, я залишив перцівничку у Воронячому гнізді, — сумно зітхнув Солом’яник.

— Кепсько, нічого не скажеш, — мовив Бляшаний Лісоруб, — та зараз нам хоча б не гірше, ніж було у гнізді.

— Нам краще, — поправив його Чіп, — бо одна пігулка таки дозволила нам покинути оте страшне гніздо.

— А все-таки шкода, що я загубив решту дві. Це все я винен і моя недбалість, — картав себе Солом’яник. — У такому строкатому товаристві, як наше, щомиті щось може статися, може, просто зараз ми летимо назустріч новій небезпеці.

Ніхто йому не заперечив, і запала гнітюча тиша.

А Блазнюк летів собі й летів.

І тут почувся здивований Чіпів вигук.

— Напевне, ми уже на Півдні, — закричав хлопець, — бо під нами все червоне!

Усі відразу ж давай перехилятися через диванні спинки, через бильця, намагаючись роздивитися, що там під ними, і тільки Джек нікуди не перехилявся, бо боявся, щоб його голова не зіскочила з шиї та не загула донизу. Червоні будинки, паркани, дерева — все внизу вказувало на те, що вони пролітають над володіннями Доброї Чаклунки Глінди. Блазнюк невтомно летів далі, і невдовзі Бляшаний Лісоруб побачив знайомі дороги та будівлі й, зорієнтувавшись на місцевості, попросив літуна взяти трішечки вбік, щоб вони відразу ж потрапили до Гліндиного палацу.

— Чудово! — захоплено вигукнув Солом’яник. — Не страшно, що ми загубили бажальні пігулки, бо ми й так прилетіли куди треба.

Блазнюк поступово збавляв висоту, все нижче й нижче, аж ось приземлився в чудовому саду Чаклунки, посеред оксамитового зеленого газону біля фонтана, звідки замість води високо вгору били струмені сяйливих самоцвітів і опадали у спеціальну витесану з мармуру чашу.

Від Гліндиного саду очей не можна було відірвати — таке все було гарне, і поки наші мандрівники зачаровано розглядали його дивовижі, звідкись, мов із-під землі, взявся загін охоронців і оточив незнайомців. Щоправда, охоронці, які служили Добрій Чаклунці, нітрохи не скидалися на завойовниць із Війська Непокори, котрим верховодила Полководиця Жинжур, хоч це також були дівчата. Дівчата Глінди мали на собі чепурну форму, були озброєні мечами та списами, а марширували вони так зґрабно й вишукано, що одразу було знати, що їх навчали за всіма правилами військової науки.

Командувачка, яка очолювала загін, а заразом була й приватним охоронцем Глінди, відразу впізнала Солом’яника та Бляшаного Лісоруба й шанобливо їх привітала.

— Доброго дня! — привітався Солом’яник, галантно знімаючи капелюха, а Бляшаний Лісоруб по-військовому відсалютував. — Ми хотіли би просити аудієнції у вашої справедливої правительки.

— Глінда зараз у палаці й уже чекає вашого приходу, — доповіла командувачка. — Ви ще були далеко звідси, а вона вже знала, що до неї летять гості.

— Оце-то дивина! — здивувався Чіп.