Розділ сьомий

Емма викликала полум’я, що з виляском батога вистрілило з її долонь.

— Кажи, де імбрини, і я, може, збережу тобі життя!

Чоловік налякано крутнувся в кріслі. Те, що ми побачили, і нас перелякало не на жарт: нижче широко розплющених очей обличчя в нього було руїною розплавленої плоті. Це був не Коул і навіть не витвір, та й говорити він ніяк не міг. Губи в цього чоловіка зрослися. У двох руках він тримав механічний олівець і маленький пульт дистанційного керування. На халаті в нього був бейджик.

Воррен.

— Ой, ви ж не зробите боляче старенькому Ворренові? — знову Коулів голос, звідти ж, звідки й музика: з гучномовця у стіні. — Хоча можете робити, мені байдуже. Це всього-на-всього мій інтерн.

Воррен втиснувся в поворотне крісло, перелякано зиркаючи на полум’я в Емминій долоні.

— Де ти? — роззираючись, закричала вона.

— Про це не думайте! — через гучномовець сказав Коул. — Зараз важливо тільки те, що ви прийшли до мене в гості. Я щасливий! Це ж набагато простіше, ніж полювати на вас по всіх усюдах.

— До нас на підмогу йде ціла армія дивних! — блефуючи, викрикнула Емма. — Юрба біля ваших воріт — це лише кінчик списа. Кажи нам, де імбрини, і тоді ми, так уже й бути, домовимося про мирне вирішення!

— Армія! — розсміявся Коул. — У Лондоні боєздатних дивних і на пожежну бригаду не назбирається, не кажучи вже про армію. А що стосується ваших жалюгідних імбрин, залиште свої порожні погрози собі. Я радо вам покажу, де вони. Воррене, допоможеш мені?

Воррен натиснув на кнопку пульта дистанційного керування, який тримав у руці, й з гучним шерехом у бічній стіні від’їхала панель. За нею виявилася друга стіна, з товстого скла, що відкривалося у простору кімнату, яка потопала в мороці.

Ми попритискалися обличчями до скла й затулилися долонями з боків, щоб краще роздивитися, що всередині. Перед нашими очима поволі увиразнювався простір, схожий на покинутий підвал, захаращений меблями. На стінах були важкі драпірування, і повсюди проглядали обриси людей, що застигли в неприродних позах. Багато з них, як і запчастини на Ворреновому письмовому столі, здавалося, були без шкіри.

О Господи, що він з ними зробив…

Мій погляд метався темним приміщенням, серце калатало.

— Це пані Дзюб! — вигукнула Емма. І тоді я теж її побачив. Вона сиділа в кріслі трохи збоку, мужоподібна, з пласким обличчям, і на плечі їй спускалися дві досконало симетричні кіски. Ми гупали у скло, гукали її, але вона, немов у півсні, просто вдивлялася поперед себе і не реагувала на наші волання.

— Що ви з нею зробили? — закричав я. — Чому вона не відповідає?

— У неї забрали частку душі, — пояснив Коул. — Від цього мозок тупішає.

— Ти виродок! — Емма щосили вдарила кулаком у скло. Воррен відкотився у кріслі в куток. — Ти, нікчемний боягуз із чорною душею, ти…

— Ой, та вгамуйся, — обірвав її Коул. — Я лише дрібку її душі взяв, а решта ваших нянечок у доброму здоров’ї, якщо не гуморі.

У засміченому приміщенні заблимала лампочка, її світло різало очі, і зненацька стало чітко видно, що більшість фігур — просто манекени, вочевидь, не живі люди. Манекени чи якісь анатомічні моделі, що застигли у певних позах, як статуї, із напнутими сухожиллями та напруженими м’язами. Але серед них, із кляпами в ротах, прив’язані до стільців і дерев’яних стовпчиків, кривлячись і мружачи очі від того, що раптово увімкнулося світло, сиділи справжні, живі люди. Жінки. Вісім, десять… на те, щоб порахувати їх усіх, не вистачило часу. Переважна більшість із них були старі, з розкуйовдженим волоссям, проте водночас мали тонкі аристократичні риси обличчя.