Розділ сьомий

— Панно, а це справді ви? — спитала Бронвін. — Ми молилися і надіялися, і, ох, я так хвилювалася, що вас могли схопити витвори…

Бронвін так міцно притискала нас до себе крізь ґрати, що я злякався — раптом зараз мене розчавить? Ґрати були товстенні, як цегла, й виготовлені з чогось міцнішого, ніж залізо, і я зрозумів, що це єдина причина, чому Бронвін досі не вирвалася з камери.

— Не можу… дихати, — простогнала Емма, і Бронвін, перепросивши, нас відпустила.

Тепер, коли я міг її гарненько роздивитися, в очі впадав синець на щоці у Бронвін і темна пляма на блузці, що могла бути кров’ю.

— Що вони з тобою зробили? — спитав я.

— Нічого страшного. Хоча погрожували.

— А решта? — раптом запанікувала Емма. — Де всі наші?

— Тут! — пролунав голос десь із глибин коридору. — Я тут! — вигукнув інший.

Отоді ми й побачили обличчя наших друзів, що попритискалися до ґрат камер уздовж коридору. То були вони: Горацій та Єнох, Г’ю та Клер, Оливка, що з розкритим ротом дивилася на нас крізь ґрати своєї камери, притулившись спиною до стелі, під якою висіла в повітрі. Усі були там, усі дихали й жили, крім бідолашної Фіони, яка загубилася, коли впала з кручі у звіринці пані Королик. Але оплакувати її було розкішшю, якої ми поки що дозволити собі не могли.

— О, слава птахам, чудодійним клятим птахам! — вигукнула Емма й підбігла до Оливчиної камери, щоб узяти дівчинку за руку. — Ви уявити собі не можете, як ми хвилювалися!

— Та навіть наполовину не так сильно, як ми, — озвався десь далі по коридору Г’ю.

— А я їм казала, що ви нас визволите! — давлячись слізьми, промовила Оливка. — Я казала їм і казала, але Єнох мене обзивав пришелепою, якщо я так думаю…

— Та забудь, вони ж прийшли! — вигукнув Єнох. — Де вас носило?

— Але як, в ім’я Перплексуса, ви нас розшукали? — спитав Мілард. Він був єдиний, кого витвори вбрали в тюремну робу — смугастий костюм робив його видимим.

— Ми вам усе-усе розкажемо, — запевнила Емма, — але спочатку треба знайти імбрин і всім разом вибратися звідси.

— Вони далі по коридору, — сказав Г’ю. — За великими дверима.

У кінці коридору виднілися велетенські металеві двері. На вигляд вони були такі солідні, наче за ними крилося банківське сховище чи сидів ув’язнений порожняк.

— Вам знадобиться ключ, — і Бронвін показала на низку, що висіла у непритомного наглядача на поясі. — Великий золотистий. Я за ним спостерігала!

Я підповз до вартового й зірвав з його пояса ключі. А потім підвівся, та так і застиг із ними в руках; мій погляд із дверей камери перебігав на Емму й назад.

— Швидше, давай випускай нас! — нетерпеливився Єнох.