Розділ сьомий

— Я не можу. Цього не досить.

— Досить, — запевнила вона. — Ціль межи очі.

— Я не можу, — повторив я. Але послухався. Поставив пляшечку на підлогу і взяв кілка.

— Ти молодець, — прошепотіла вона. — А тепер іди й зроби з ним щось бузувірське.

— Добре, — кивнув я, і вона з усмішкою опустила голову на підлогу.

Я підвівся, рішуче стискаючи в руці дерев’яний кілок. Едисон на протилежному боці кімнати глибоко вгородив зуби в порожняків язик і осідлав його, наче ковбой бика на родео. Він безстрашно і впевнено тримався на ньому, а порожняк тріпав язиком вперед і назад, силкуючись скинути пса. Емма вже перерізала мотузку, на якій висіла пані Королик, і стояла над нею, охороняючи й наосліп розмахуючи полум’яними руками.

Порожняк хряснув Едисона об стовпчик, і собака нарешті його відпустив та обм’якнув.

Я помчав до монстра, так швидко, як тільки дозволяла смуга перешкод з розкиданих кінцівок. Але тварюку, як метелика на вогонь, більше притягувала до себе Емма. Порожняк уже наближався до неї, тож я закричав, спочатку англійською: «Гей! Сюди! — а потім порожнячою: — Іди мене візьми, виродку!»

Я підняв найближче, що було напохваті і що виявилося рукою, і жбурнув. Кінцівка відскочила від порожнякової спини, й потвора розвернулася обличчям до мене.

— Іди мене візьми, іди мене візьми.

Це на секунду спантеличило монстра, але цього часу мені вистачило, щоб підібратися до нього, не наражаючись на його язики. Я вдарив його кілком — один раз, двічі — просто в груди. Відреагував він так, наче його вжалила бджола, не більше, а потім повалив мене на землю язиком.

— Стій, стій, стій, — кричав я порожнячою, відчайдушно шукаючи бодай що-небудь, чим можна було б до нього достукатися, але звір видавався непробивним, цілковито невразливим до моїх наказів. Отоді я й згадав про палець, крихітний шматочок завбільшки з крейду в кишені. Поки я його діставав, язик обкрутився довкола мене й підсмикнув у повітря. Я чув, як кричить на нього Емма, щоб поставив мене на землю. І Коул теж.

— Не здумай його їсти! — хрипко заверещав він через гучний зв’язок. — Він мій.

Поки я витягав палець Матінки Пилок із кишені, порожняк укинув мене собі в пащеку.

Від колін до грудей я опинився у пастці між його зубів. Допомагаючи собі ними, він заштовхував мене глибше в горлянку, вони вже вгризалися в мою плоть, а щелепа розкривалася ширше, щоб мене заковтнути.

Це стане моїм останнім вчинком. Останнім моментом. Я розчавив палець у руці й запхнув глибоко в те місце, де, за моїми здогадами, було порожнякове горло. Емма била його руками, палила його… і раптом, якраз за мить перед тим, як його щелепи мали зімкнутися й перерізати мене навпіл, потвора стала задихатися. Присмалена, вона п’яно позадкувала від Емми, кашляючи й відступаючи в бік заґратованої ями в підлозі, звідки раніше виповзла. Поверталася до свого лігва, де в неї буде повно часу на те, щоб мене зжерти й перетравити.

Я намагався спинити порожняка, намагався кричати (Пусти мене!), але він вгризався глибше, біль уже затьмарював собою все, і я вже не міг думати. Та ось ми опинилися біля ґрат і прослизнули донизу. Рот у порожняка був набитий мною, тому він не міг хапатися за щаблі драбини, пригвинченої до стіни, і падав, падав і душився, а я чомусь досі був живий.

Невдовзі ми вдарилися об дно. Пролунав гучний тріск, наче ламалися кістки, і в легенях раптом не стало повітря, а весь седативний пилок, який я увіпхав до стравоходу порожняка, вилетів назовні й повис навколо нас. Його сніжинки поволі опускалися, і я відчував його дію — він полегшував мій біль і притуплював мозок, і з порожняком, напевно, була та сама історія, бо він більше не кусав мене, щелепи поволі розслаблялися.

Ми лежали купою, приголомшені, під дією заспокійливого, і швидко поринали в сон, але я встиг побачити, як перед очима, крізь усі ці білі димні часточки, вимальовується вологий темний тунель, завалений кучугурами кісток. Останнім, що я побачив перед тим, як пилок поглинув мою свідомість, був гурт порожняків, згорблених і зацікавлених. Човгаючи ногами, вони підходили до нас.