Розділ сьомий

— Господи, — мовила Емма. — Вони намагаються боротися.

— Тоді допоможімо їм. — Я підійшов до Меліниного ліжка й обережно витяг з її стопи голку. Крихітна крапелька чорної рідини просочилася з рани. А за мить обличчя дівчини розслабилося.

— Здоров, — сказав голос десь із протилежного боку кімнати.

Ми розвернулися круто, мов вихор. У кутку сидів чоловік із кайданами на ногах. Скрутившись у клубок, він погойдувався і сміявся без усмішки; очі в нього були мов уламки чорної криги.

То його холодний сміх ми чули, коли він розлягався залами й проходив крізь стіни.

— Де тримають інших? — спитала Емма, опускаючись перед ним на коліна.

— Та ж вони всі тут! — відповів їй чоловік.

— Ні, інші, — заперечив я. — Їх має бути більше.

Той знову розсміявся, і від його подиху в повітрі зависали маленькі хмарки замерзлої пари, хоча це було дивно, бо в кімнаті не було холодно.

— Ви на них стоїте, — сказав реготун.

— Кажи зрозуміліше! — закричав на нього я, втрачаючи терпець. — У нас немає часу!

— Будь ласка, — слізно попросила його Емма. — Ми дивні. Ми прийшли вам допомогти, але спершу нам потрібно знайти своїх імбрин. У якій вони будівлі?

— Ви. Стоїте. На. Них, — дуже повільно повторив чоловік. — На них. — Струмінь крижаного повітря від його дихання холодив нам обличчя.

Та коли я вже збирався вхопити його й добряче потрусити, він здійняв руку й показав на щось поза нашими спинами. Розвернувшись, я помітив замасковану в кахляній підлозі ручку. І квадратний обрис ляди.

На них. У буквальному розумінні.

Ми підбігли до ручки, повернули її й підняли кришку люка. Униз у темряву спіраллю звивалися металеві сходи.

— А звідки нам знати, що ви не обманюєте? — засумнівалася Емма.

— Нізвідки, — відповів чоловік, і саме лише це було правдою.

— Спробуймо, — вирішив я. Зрештою, відступати нам не було куди, лишалося хіба що повернутися тим шляхом, яким ми сюди прийшли.

Змучений Еммин погляд перебіг зі сходів, що вели донизу, на ліжка довкола нас.