Розділ сьомий

Ми навмання вибрали будівлю — ту, що стояла ліворуч, — і помчали до її дверей. Усередині очам відкрилася кімната, напхана, судячи з вигляду й запаху, одягом із секонд-хенду. Ми побігли проходом, обабіч якого тяглися вішаки з найрізноманітнішим одягом, з різних епох і культур, усі впорядковані та з бирочками. Напевно, то був гардероб для всіх контурів, до яких проникали витвори. Я подумав, що той кардиган, який доктор Ґолан вбирав на наші сеанси, цілком міг колись висіти в тій кімнаті.

Але наших друзів тут не було, імбрин теж, тому ми продиралися проходами, шукаючи виходу до сусідньої будівлі, щоб не довелося знову виходити на подвір’я, де ми неодмінно трапимося на очі витворам.

Виходів не знайшлося. Треба було ризикувати і знову вискакувати надвір.

Ми підійшли до дверей і виглянули в шпарку. Довелося перечекати, поки подвір’ям із запізненням, на ходу натягаючи форму, біг ще один охоронець. Коли горизонт очистився, ми вибігли на видноту.

Довкола нас падали катапультовані предмети. Коли в Шаронової імпровізованої армії закінчилися екскременти, вона почала запускати інші речі — цеглу, сміття, маленьких дохлих тварин. Я почув, як один із цих снарядів брудно лаявся в польоті, а потім гепнувся, покотився по землі, і я впізнав обриси поморщеної зсохлої голови з мосту. Якби моє серце не калатало так швидко, я б гучно розсміявся.

Ми перебігли через подвір’я до споруди навпроти. Її двері обіцяли багато: важкі, металеві, їх би неодмінно охороняли, якби вартовому не довелося покинути свій пост і бігти до муру. Авжеж, усередині тримали щось важливе.

Відчинивши їх, ми прослизнули в маленьку лабораторію, стіни якої було обкладено білими кахлями. Тут сильно пахло хімікатами. Мій погляд одразу привернула до себе шафка, в якій було повно жахливих хірургічних інструментів, всуціль сталевих і блискучих. Крізь стіни пробивався низький гул, нерівне серцебиття машин, але також іще дещо…

— Ти це чуєш? — напружено вслухаючись, спитала Емма.

Я чув. Неперервний і деренчливий, але виразно людський звук. Хтось сміявся.

Ми з Еммою обмінялися спантеличеними поглядами. Емма віддала палець Матінки Пилок мені й засвітила в руці вогник. І ми обоє наділи маски. Ми думали, що готові до чого завгодно, хоча тоді навіть не підозрювали, які кошмари чекають на нас у цьому будинку.

Ми рушили в обхід кімнат, які я зараз ледве можу описати, бо я щосили намагався викинути їх із пам’яті. Кожна наступна кімната була страхітливішою за попередню. У першій розташувалася маленька операційна для показових операцій; стіл тут було зміцнено шкіряними пасками й обмежувачами. Керамічні ванни уздовж стін стояли напоготові — збирати висмоктані з тіла рідини. Далі розташовувалася дослідницька, де від крихітних черепів та інших кісток тяглися дроти до електричного обладнання й вимірювальних приладів. Стіни були обклеєні полароїдними знімками, що документували експерименти, які проводилися на тваринах. Коли дійшла черга до них, ми вже тремтіли й затуляли очі.

Але найгірше чекало попереду.

У наступній залі відбувався експеримент. Ми налякали двох медсестер і лікаря, які саме виконували якусь страшну процедуру над дитиною. Між двома столами в них був розтягнутий маленький хлопчик, а під ним лежали постелені газети, щоб на них скрапувало. Медсестра тримала його за ноги, а лікар узяв за голову й холодним поглядом дивився в очі.

Побачивши нас у масках і з вогнем у руках, вони закричали «На поміч!», але до них ніхто не прийшов. Лікар кинувся до столика, що вгинався під ріжучими інструментами, але Емма його випередила, і після недовгої шарпанини він здався та підняв руки догори. Ми затисли дорослих у кутку й поставили вимогу — сказати нам, де утримують полонених. Але відповідати вони відмовилися, я дмухнув порошку їм в обличчя, і вони звалилися на підлогу.

Малий був сторопілий, але, поза тим, неушкоджений. Здавалося, він не може видати нічого, крім скигління, у відповідь на нашу автоматну чергу запитань — Як ти? Такі, як ти, ще є? Де? — тож ми вирішили, що найкраще буде його поки що сховати. Загорнувши його в простирадло, щоб зігріти, ми відправили його в тісну комірчину, пообіцявши повернутися. І я мав надію, що ми цю обіцянку зможемо виконати.

Наступна зала була широка й відкрита, як лікарняна палата. Тут до стіни було прикуто ланцюгами двадцять чи більше ліжок, а на них лежали, прив’язані, дивні люди: дорослі й діти. Притомних серед них, здавалося, не було. З підошов їхніх ніг стирчали голки, й до пакетів, що поволі наповнювалися чорною рідиною, зміїлися трубки.

— Їх спустошують, — тремким голосом промовила Емма. — Витягають з них душі.

Я не хотів дивитися на їхні обличчя, але це було необхідно.

— Хто тут, хто тут, хто ви, — бурмотів я, поки ми квапливо ходили від ліжка до ліжка.

На власний сором, я сподівався, що серед цих нещасних не виявиться нікого з наших друзів. Але декількох ми все-таки впізнали. Меліну, дівчину з даром телекінезу. Блідих братів Джоела-і-Пітера, відокремлених один від одного, щоб більше не могли влаштувати руйнівного вибуху. Обличчя в них були спотворені, м’язи напружені, а кулаки вони стискали навіть уві сні, так, неначе їх мучили невимовні жахіття.