Розділ сьомий

Запанувати над цим порожняком без підсилення здібностей, яке давала пляшечка амбро, я б не зміг у жодному разі. Розтертий палець Матінки Пилок я б не зміг розпорошити в повітрі далеко від себе, а маску я загубив. Якби я спробував ним скористатися, то лише заснув би сам, а це було навіть гірше, ніж не зробити нічого.

Коли в землю позаду мене врізався інший язик, я ковзнув під стіл і витяг з кишені пляшечку. Руками, що сильно тремтіли, я намагався витягти корок. Ким я після цього стану: героєм чи рабом? Чи одна пляшечка зробить мене наркоманом на все життя? І що гірше: бути наркоманом і рабом чи бути мертвим у шлунку цього монстра?

Стіл полетів геть, і я залишився незахищеним. Скочив на ноги.

— Стiй, стiй! — заволав я, відступаючи маленькими стрибками, а порожнякові язики цілилися в мене й лише на якісь дюйми промазували.

Спиною я вперся в стіну. Відступати далі не було куди.

Я прийняв удар в живіт, а потім язик, що по мені шваркнув, обвився довкола моєї шиї. Треба було бігти, але я стояв, приголомшений, склавшись навпіл, не дихаючи, бо порожняк вибив з мене дух. І тут я почув сердите гарчання — не від порожняка, та рішучий лункий гавкіт.

Едисон.

Раптом язик, що тягнувся до моєї шиї, напружився, неначе від болю, і шугнув назад через усю кімнату. Пес, маленький хоробрий боксер, укусив порожняка. Із гарчанням і дзявкотом він вступив у бій з невидимою істотою, що була удвадцятеро більшою за нього.

Я сповз на підлогу спиною по стіні й відчув, як легені знову наповнюються повітрям. Мною опанувала рішучість, і я підніс пляшечку догори. Переконаний, що без неї не маю жодних шансів. Витяг корок, підняв флакончик вище рівня очей і відхилив назад голову.

Та почув своє ім’я.

— Джейкобе, — тихо покликав хтось із темряви, за кілька кроків од мене.

Я розвернувся на звук голосу і побачив, що на підлозі, серед безладно накиданих на купу частин тіла, лежить пані Сапсан. Уся в синцях, зв’язана, намагаючись говорити крізь дурман від болю чи наркотиків, та все одно поряд. Вона дивилася на мене пронизливим поглядом зелених очей.

— Не треба, — тихо сказала вона. — Не роби цього. — Її голос було ледве чути, він ледве пробивався до моїх вух.

— Пані Сапсан!

Я опустив флакончик, закоркував його й навкарачки поліз туди, де лежала вона. Моя друга мати, свята серед дивних. На підлозі, поранена. Імовірно, вона помирала.

— Будь ласка, скажіть, що з вами все гаразд, — попросив я.

— Поклади це, — відповіла вона. — Тобі воно не потрібне.

— Ні, потрібне. Я не такий, як він.

Ми обоє знали, кого я маю на увазі. Не такий, як мій дідо.

— Ні, ти такий, — заперечила вона. — Усе, що тобі необхідно, вже є в тебе всередині. Поклади це й натомість скористайся оцим. — І вона кивком показала на якусь річ, що лежала між нами. Гострий дерев’яний кілок — ніжка поламаного стільця.