Розділ шостий

— Ну от, — мовив Бентам. — Тепер він нічого не відчуває.

На якусь мить мені захотілося, щоб у кабіні замість мого порожняка сидів Бентам.

Поступово оживали й інші частини машини. У трубах понад нашими головами забулькотіла рідина. Кілька маленьких клапанів під самою стелею задзеленчали, ніби дзвоники. З нутра машини почала крапати чорна рідина. Не мастило, а щось іще темніше й з різкішим запахом — та рідина, яку порожняк виділяв майже постійно, яка сочилася з його очей і скрапувала з зубів. Його кров.

Я побачив достатньо. І, змагаючись із нудотою, рушив до дверей. За мною слідом вийшла Емма.

— Що з тобою?

Я не сподівався, що вона зрозуміє мою реакцію. Бо я й сам до кінця її не розумів.

— Усе буде нормально, — сказав я. — Це правильний вчинок.

— Єдино можливий, — запевнила вона. — Ми вже так близько.

З машинної зали, накульгуючи, вийшов Бентам.

— Пі-Ті, нагору! — скомандував він і заліз ведмедю на лапи, які той йому дбайливо підставив.

— Тепер працює? — спитала Емма.

— Зараз дізнаємося, — відповів їй Бентам.

Мій порожняк був замкнений у залізній кабіні на прив’язі й під наркозом, тож і особливої небезпеки в тому, щоб його залишити, не було. Але я все одно ненадовго затримався коло дверей.

— Спи, — наказав я. — Спи й не прокидайся, поки все це не скінчиться.

Слідом за Бентамом, його ведмедем та Еммою я вийшов з машинного відділення й піднявся якимись сходами. Ми потрапили в довгий коридор з килимовим покриттям на долівці, уздовж якого тяглися низкою кімнати з екзотичними назвами. Стіни аж бриніли енергією; будинок, здавалося, став живим.

Пі-Ті поставив Бентама на підлогу.

— Момент істини! — проголосив той, бадьоро покрокував до найближчих дверей і рвучко їх розчахнув.

У коридор вирвався вологий бриз.

Я підійшов поближче, щоб зазирнути досередини. І від побаченого поза шкірою пробіг мороз. Як і Сибірська кімната, то був портал в інший час і місце. На всіх предметах невибагливого умеблювання кімнати — на ліжку, гардеробі, нічному столику, — лежав щільний шар піску. Дальньої стіни не було взагалі. Замість неї у далечінь простягався вигин пляжу, прикрашеного по краю пальмами.

— Ось вам Раротонґа зразка тисяча сімсот п’ятдесят другого року! — гордо оголосив Бентам. — Здоров, Семмі! Давно не бачились!