Розділ шостий

— Я не про це питала.

На мить я замислився.

— Думаю, можна, — відповів трохи згодом. — Але сподіватимемося, що в нього вже настала хороша смуга.

— ІДІТЬ СЮДИ, ШВИДКО! ВІН ПРОКИДАЄТЬСЯ!

З кухні долинуло відлуння криків. Ми з Еммою метнулися в двері й побачили, що всі втислися в куток, налякані слабким спросоння порожняком, який силкувався сісти, але спромігся лише перегнутися через край раковини. Лише мені було видно його роззявлену пащу. Язики мляво розтяглись по підлозі.

— Закрий рота, — наказав я порожнячою. З таким звуком, наче всьорбує спагетті, звір втягнув їх до рота. — Сядь рівно.

На це порожняк ще був не здатен, тож я взяв його за плечі й допоміг зайняти положення сидячи. А втім, оклигував він навдивовижу швидко, і вже через кілька хвилин оволодів своєю моторикою настільки, щоб з моєю допомогою вилізти з мийки й стати на ноги. Він уже не кульгав. Від різаної рани на шиї залишилася тільки ледь помітна біла лінія, схожа на ті, що швидко розсмоктувалися й на моєму обличчі. Коли я про це розповідав, Бентам не зміг приховати свого роздратування через те, що Матінка Пилок так ретельно підійшла до справи зцілення порожняка.

— Чим я можу зарадити, коли мій пилок такий сильний? — спитала вона через Рейналдо.

Змучені, вони пішли шукати ліжка. Ми з Еммою теж потомилися — вже наближався світанок, а ми ще не спали, але в нас відкрилося друге дихання, бо такий стрімкий прогрес подарував надію.

Бентам розвернувся до нас; його очі палали.

— Момент істини, друзі. Перевіримо, чи моя старенька знову запрацює?

Він мав на увазі свою машину, і запитувати було зайвим.

— Не будемо гаяти ні секунди, — вирішила Емма.

Бентам підкликав свого ведмедя, я підбадьорив свого порожняка. Пі-Ті проліз у двері, підхопив господаря, і разом вони повели нас углиб будинку. Якби хтось тієї миті на нас дивився, то міг би тільки зачудуватися з такого видовища: елегантний джентльмен, якого ніс ведмідь, Шарон у своїй неозорій чорній мантії, Емма, що позіхала в кулачок, з якого курився дим, і старий добрий я бурмотів до помальованого білою фарбою порожняка, який навіть у доброму здоров’ї човгав ногами під час ходи, так, наче кістки в нього не вміщувалися в тіло.

Ми йшли крізь коридори й донизу сходами, в самісіньке нутро будинку, в кімнати, де громадилася гримка машинерія, і розміри приміщень неухильно зменшувалися, аж поки не прийшли до дверей, у які не пролізе ведмідь. Ми зупинилися. Пі-Ті поставив господаря на підлогу.

— Ось воно, — мов гордий батько, просяяв Бентам. — Серце мого Панконтуркону.

Він прочинив двері. Пі-Ті залишився чекати зовні, а ми всі пішли слідом за господарем.

Майже всю маленьку кімнату займала грізна на вигляд машина з заліза й сталі. Від стіни до стіни тяглися її дивовижні нутрощі — численні маховики, поршні, клапани, що блищали від мастила. Складалося враження, що цей механізм може оглушити пекельним шумом, але він стояв холодний і мовчазний. Між двох велетенських трибів затягував щось гайковим ключем чоловік у перемащеному одязі.

— Це мій помічник, Кім, — представив його Бентам.

І я впізнав: то був чоловік, який біг за нами в Сибірській кімнаті.