Розділ шостий

Еммині очі стали круглими від подиву, а рука трохи опустилася, неначе палець раптом поважчав утричі.

— Я не можу прийняти, — мовила вона. — це занадто.

Матінка Пилок простягнула руку (вона вже стала меншою, ніж раніше, і ту кісточку, біля якої раніше був мізинець, вкривала пов’язка) і зімкнула Еммині пальці на подарунку. Потім щось пробурмотіла, а Рейналдо переклав:

— Можливо, ви з ним — наша остання надія. Якби могла, я б віддала вам хоч усю руку.

— Не знаю, що й сказати, — мовив я. — Дякую.

— Використовуйте ощадливо, — застеріг Рейналдо. — Помалу їдеш — на довше вистачить. А, ще вам знадобиться оце. — Із задньої кишені джинсів він витяг дві маски від пилу і підняв їх за поворозки. — Інакше поснете разом із ворогами.

Я знову йому подякував і маски взяв. Матінка Пилок злегка нам уклонилася; її неосяжна спідниця замітала підлогу.

— А тепер нам справді час іти, — нагадав Бентам, і ми залишили Пі-Ті в товаристві цілителів та двох ведмежат, які прибігли ніжно тулитися до свого старшого родича, що занедужав.

Ми повернулися нагору, в коридор із контурами. А коли перетнули сходовий майданчик, я відчув секундне запаморочення — раптово накотила хвиля млості, як на краю урвища, бо до мене дійшло, де я стою, і за вісімдесятьма сімома дверима — вісімдесят сім різних світів і всі вони відкриті для нас, тягнуться в нескінченність і з’єднуються з цим коридором ниточками, ніби нерви — зі стовбуром мозку. У найближчі хвилини ми зайдемо до одного з них і, можливо, ніколи не вийдемо. Я відчував, як борються в мені через це старий і новий Джейкоби, жах і збудження напливали на мене упереміж.

Бентам швидко крокував, спираючись на ціпок, і говорив, говорив, говорив. Казав, якими дверима скористатися і де знайти двері за тими дверима, які ведуть на Коулів бік контуру, і як знову вибратися в машину Панконтуркону всередині твердині. Усе це було дуже складно й заплутано, але Бентам божився, що маршрут короткий і на ньому повно дороговказів. А щоб стовідсотково гарантувати, що ми не заблукаємо, він відправить з нами свого помічника. Того викликали з машинного відділення, і він стояв, поки ми прощалися, насуплений і мовчазний.

Бентам потис нам руки.

— Бувайте, хай щастить і дякую, — сказав він.

— Не дякуйте завчасно, — відповіла Емма.

Помічник відчинив одні двері й чекав біля них.

— Поверніть мою сестру, — попросив Бентам. — А коли знайдете тих, хто її утримує у неволі… — Здійнявши руку, він так стиснув кулак, аж зарипіла шкіра його рукавички. — Не щадіть їхніх почуттів.

— Не будемо, — пообіцяв я і зайшов у двері.