Розділ п’ятий

Я сказав йому те, що він хотів почути.

— Так.

— То, якщо я ставитиму на тебе гроші, тобі знадобиться сяка-така допомога. — Підвівшись, він підійшов до шафки для ліків і відчинив її дверцята. Усередині заблищали скляні пляшечки, розставлені рядами, всі по вінця повні темної рідини, шийки заткнуті крихітними корками. Одну він розкоркував і приніс мені. — Пий, — сказав, простягуючи мені пляшечку. — Усе те, що ти вмієш якнайкраще, вона підсилить удесятеро.

— Ні, дякую, — відмовився я. — Мені це не потрібно.

— Попервах усі так кажуть. А потім, коли їх переможуть — якщо виживуть, звісно, — усі погоджуються прийняти. — Він покрутив пляшечку в руці й підніс її до слабкого світла. Амброзія всередині переливалася сріблястими блискітливими часточками. Усупереч своїй волі, я дивився й не міг відвести погляду.

— З чого її роблять?

Він розсміявся.

— Сього-того потрошку, трохи равликів, трохи порошку. — Він знову запропонував мені флакончик. — Безплатно.

— Він же сказав, що не хоче, — різко нагадав Шарон.

Я думав, що дилер накинеться на нього, але той тільки закинув голову й скоса подивився на Шарона.

— Я тебе знаю?

— Навряд, — відповів Шарон.

— Ні, звісно, знаю, — кивнув дилер. — Ти був одним з моїх найкращих клієнтів. І що ж сталося?

— Я зав’язав.

Дилер підступив до нього ближче.

— Схоже, ти з цим трохи запізнився, — промовив він і, піддражнюючи, потягнув за Шаронів каптур.

Шарон його руку перехопив. Охоронці підняли зброю.

— Обережно, — застеріг дилер.

Шарон ще кілька секунд потримав його руку, та потім відпустив.

— Що ж… — дилер обернувся до мене. — Думаю, ти не відмовишся від дармового зразка. Правда?