Розділ третій

Інший язик ляснув знизу по палях, і наш саморобний місток задеренчав та посипався, мов сірники, у безодню. Ще один язик ухопив Едисона, а третій гупнув мене в груди.

Задихаючись від удару, я впав на землю. Поки я силкувався перевести дух, язик ковзнув уздовж моєї талії, стиснув її й підняв мене в повітря. Інший вхопив Едисона за задні лапи. Одна мить — і всі ми безпорадно теліпалися в повітрі головами донизу.

Кров шугонула мені в голову, й перед очима потемніло. Я чув, як гавкає Едисон — він намагався куснути язик.

— Не треба, він тебе кине! — крикнув я, але він не послухався.

Емма теж нічим не могла зарадити; якби вона припалила язик, що стискав її талію, порожняк би її впустив у прірву.

— Джейкобе, говори з ним! — заволала вона. — Примусь його зупинитися!

Я вигнувся, щоб роздивитися вузькі віконця, крізь які пролізли язики. Його зуби вгризалися в кам’яну поперечину. Витрішкувато дивилися голодні чорні очі. Ми висіли, наче фрукти на товстих чорних стеблах, а внизу роззявила пащу прірва.

Я спробував заговорити його мовою.

— ОПУСТИ НАС! — закричав… але слова вийшли нашими.

— Ще раз! — дзявкнув Едисон.

Я заплющив очі й уявив, як порожняк виконує мій наказ. А потім спробував знову.

— Постав нас на міст!

Знову по-нашому. Це був не той порожняк, з яким я познайомився, з яким годинами базікав, поки він був знерухомілий, вмерзлий у кригу. Мій зв’язок з цим новим, незнайомцем, був дуже слабким і ненадійним. Порожняк неначе відчув, що я намацую ключ до його мозку, бо зненацька підсмикнув нас догори, наче розкручуючи, щоб жбурнути у прірву. Я мусив з ним зв’язатися, хоч якось, негайно, бо…

— СТОП! — заволав я, зриваючи голос… і цього разу назовні вирвалося утробне дряпання порожнячої.

Ми сіпнулися й зависли в повітрі. Декілька секунд просто висіли, погойдуючись, наче простирадла на легенькому вітерці. Мої слова мали ефект, проте недостатній. Я лише спантеличив чудовисько.

— Не можу дихати, — прохрипіла Емма. Язик стискав її занадто міцно, і обличчя в неї побагровіло.

— Постав нас на міст, — наказав я — знову порожнячою! — і слова пазурами дряпали мені горло, коли я їх промовляв. Кожен вибух порожнячої звучав так, наче я викашлював скобки для степлера.

Порожняк щось невпевнено прохрипів. На мить відчувши оптимізм, я подумав, що він справді мене послухається, виконає наказ. Та враз він струсонув мною вгору-вниз, швидко й сильно, наче рушник витрушував.

Перед очима все попливло й ненадовго стало чорним. Коли я прийшов до тями, то мій язик занімів, а в роті відчувався присмак крові.

— Скажи йому, хай нас поставить! — кричав мені Едисон. Але говорити я майже не міг.