Розділ третій

— Треба вже йти, ми тут на видноті, — пробурчала Емма, проте Едисон був не з нами. До того ж не схоже було, щоб нам загрожувала якась велика небезпека. На мосту нікого не було, ґратчасті ворота на тому боці ніхто не охороняв. На довгому білому мурі, де мали б, по ідеї, стояти чатові з гвинтівками й біноклями, також було порожньо. Крім муру, єдиною оборонною спорудою фортеці була прірва, що тяглася вздовж стін на кшталт рову, а на її дні кипіла річка, від якої здіймався сірчастий зелений туман і висів навколо нас. І, наскільки я бачив, перейти її можна було тільки одним-єдиним шляхом — через міст.

— Ти досі розчарована? — спитав я в Емми.

— Та ні, відверто ображена, — відповіла вона. — Таке враження, що вони навіть не намагаються нас зупинити.

— Ага, і мене це турбує.

І тут Едисон зойкнув, а його очі широко розплющилися. Та засяяли, мов дві електричні лампочки.

— Що таке? — затамувавши подих, спитала Емма.

— Слід ледве відчутний, але запах Баленсіаґи Королик я розпізнаю де завгодно.

— А інші?

Едисон знову принюхався.

— З нею були люди нашого виду. Сказати точно, хто чи скільки їх було, я не можу. Слід дуже забруднився. Останнім часом тут проходило багато дивних і я не їх маю на увазі. — Він недобрим поглядом подивився на причмелених, що сиділи навпочіпки позаду нас. — Їхня дивна сутність слабка, її вже майже не існує.

— Тоді жінка, яку ми допитували, казала правду, — втрутився я. — Саме сюди витвори приводять своїх полонених. Наші друзі були тут.

З тієї самої миті, як їх викрали, моє серце не переставала стискати страшна задушлива безнадія. Але тепер вона трохи послабила свій тиск. Уперше за багато годин нас вело щось більше, ніж надія та здогади. Ми прийшли слідом за своїми друзями, перетнувши ворожу територію, і опинилися на порозі у витворів. Само по собі це вже було маленькою перемогою, і тієї миті я відчував (хай навіть це тривало недовго), що нам усе до снаги.

— У такому разі ще більш дивно, що цей гадючник ніхто не охороняє, — похмуро відзначила Емма. — Мені це зовсім не подобається.

— Мені теж, — кивнув я. — Але іншої дороги через прірву я не бачу.

— Пора вже мені братися за діло, — сказав Едисон.

— Ми пройдемо з тобою, допоки буде змога, — пообіцяла Емма.

— Буду вдячний, — відповів Едисон голосом, у якому звучали нотки, трохи не схожі на надзвичайно відважні.

За моїми підрахунками, міст можна було перебігти менш ніж за хвилину, але навіщо бігти? «Тому що, — подумав я, і в пам’яті раптом матеріалізувався рядок з Толкіна, — не можна просто так узяти й зайти в Мордор».

Ми швидким кроком рушили через міст, а навздогін нам лунало бурмотіння й приглушені смішки. Я озирнувся на причмелених. Упевнені, що ось зараз нас спіткає нагла й жахлива смерть, вони совалися, зручно вмощуючись, щоб краще все побачити. Бракувало тільки попкорну. Мені так і кортіло повернутися й поскидати всіх до одного в кипучу ріку.

За кілька днів нам дістанеться жир. Я не знав, що це означає, і сподівався ніколи не довідатися.