Розділ третій

— Наприклад? — сердито пирхнула Емма. Подивилася на Едисона. — Ти зможеш бігти? — Перевела погляд на мене. — А ти битися зможеш?

Відповідь на обидва запитання була однаковою. Ні. Я розумів, що вона має на увазі. Наші варіанти стрімко вивітрювалися.

— У такі миті, як ця, — велично проказав Едисон, — мій рід не б’ється. Ми вражаємо красномовством! — І ставши обличчям до чоловіків, він звернувся до них гримким голосом: — Браття дивні! Закликаю до вашого розуму! Дозвольте мені сказати декілька слів!

Вони не звернули на нього ні найменшої уваги. Відрізаючи нам усі шляхи до відступу, змушували нас задкувати до прірви. Емма зробила найбільшу вогненну кулю, на яку була здатна, а Едисон скиглив щось про те, як лісові тварини живуть у злагоді, то чому ми не можемо? «Подумайте про звичайного їжака та його сусіда, опосума… хіба вони марнують сили на те, щоб заганяти один одного в прірви, коли їм загрожує спільний ворог — зима? Ні!»

— Він геть схибнувся, — відзначила Емма. — Закрий пельку і вкуси когось із них!

Я роззирнувся в пошуках чогось придатного для бою. Єдиними твердими предметами в межах досяжності виявилися голови. Тож я підняв одну з них за жалюгідний останній жмутик волосся.

— Тут десь є інша переправа? — заволав я їй в обличчя. — Швидко кажи, бо в річку кину!

— Іди до дідька! — злостиво процідила голова й спробувала вхопити мене зубами.

Я пожбурив нею в чоловіків, незграбно, лівою рукою. Але вона впала, не долетівши до мішені. Я понишпорив у пошуках іншої голови, підняв її й повторив запитання.

— Звісно, є, — глузливо скривилася голова. — У автов’язі! Хоча на вашому місці я б краще ризикнув пройти повз порожняка під мостом…

— Що таке автов’яз? Кажи, бо зараз і ти полетиш!

— Це те, що вас зараз зіб’є, — відповіла голова, і раптом удалині пролунали постріли — бам, бам, бам, — повільно й вивірено, немов попередження. Враз чоловіки, що на нас наступали, зупинилися й розвернулися, щоб подивитися на дорогу.

У наш бік з гуркотом котилося щось велике й квадратне, напіввидиме крізь хмару попільної куряви. Загарчав великий двигун, переходячи на нижчу передачу, і з чорноти вигулькнула вантажівка. То була сучасна машина військового призначення, армована, з усіма прибамбасами й шинами в половину людського зросту. За кабіною розташовувався куб без вікон, і біля його бортів обабіч стояли двоє витворів-автоматників у бронежилетах.

І щойно вона з’явилася, причмелених охопила шалена радість. Вони сміялися, зойкали від щастя, махали й заламували руки, наче вцілілі в кораблетрощі на безлюдному острові, що сигналять літаку, який пролітає в них понад головами. Про нас усі геть-чисто забули. Нам випала гігантська золота можливість, і проґавити її ми наміру не мали. Я викинув відтяту голову, підхопив Едисона лівою рукою і слідом за Еммою притьмом побіг геть з дороги. Ми могли б не зупинятися — подалі від Кіптявої вулиці, кудись у безпечніші квартали Диявольського Акра. Однак перед нами нарешті опинився наш ворог у плоті, і те, що відбувалося зараз чи повинно було відбутися невдовзі, вочевидь мало велике значення. Ми спинилися недалеко, на узбіччі, й спостерігали з ненадійного сховку, який давали спалені дерева.

Вантажівка пригальмувала, і її оточила юрба, плазуючи, жебраючи — пляшечку, суулі, амбро, хоч краплинку, хоч на язик, будь ласочка, пане. Відразливі у своєму обожуванні цих різників, вони хапали солдатів за одяг і взуття, а натомість діставали копняки чоботами зі сталевими носками. Я не сумнівався, що зараз витвори почнуть стріляти чи натиснуть на газ і почавлять цих дурнуватих, що наважилися стати між ними та мостом. Та сталося неочікуване: вантажівка спинилася, й витвори заходилися викрикувати вказівки. Шикуйсь у шеренгу, ось тут, дотримуйтесь порядку, бо нічого не отримаєте! Люди з натовпу ставали у стрій, наче знедолені — в чергу по хліб, забиті й неспокійні в передчутті того, що вони мають отримати.

Без попередження Едисон заборсався, щоб я спустив його на землю. Я спитав, що сталося, але він тільки повискував і борюкався сильніше. Вираз у нього при цьому був такий відчайдушний, наче він натрапив на значний слід. Емма притиснула його, але він і від неї визволився та встиг сказати: «Це вона, це вона — це пані Королик», перш ніж я зрозумів, що «автов’яз» — це скорочено від «авто для в’язнів» і що вантаж у велетенській вантажівці витворів майже напевно складається з людей.

І тут Едисон мене вкусив. Я зойкнув і пустив його, а він миттєво цим скористався та чкурнув геть. Емма вилаялася, я крикнув: «Едисоне, не треба!» Але все було марно: його вже вів інстинкт, непогамовний рефлекс вірного пса, що хоче захистити свого хазяїна. Я кинувся за ним, але промазав і розтягнувся на землі, бо він був навдивовижу спритним як на істоту, яка могла бігати лише на трьох лапах. А потім Емма підняла мене, й разом ми побігли за ним, полишили свій сховок і вилетіли на дорогу.

Була така скороминуща мить, коли я подумав, що ми встигнемо його впіймати, що солдатів оточує юрба, а самі причмелені занадто зайняті й нас не помітять. І все могло так і вийти, якби на півдорозі через дорогу Емму не спіткало відкриття. Вона помітила на задньому борті вантажівки двері. «Двері з замками, які можна розплавити. Двері, які можна відчинити», — напевно, подумала вона (я зрозумів це з того промінчика надії, який освітив її обличчя). І проминула Едисона, навіть не намагаючись його зловити, та вибралася на бампер вантажівки.

Пролунали крики наглядачів. Я спробував ухопити Едисона, але він вислизнув і заховався під вантажівкою. Емма вже взялася плавити клямку на одних дверях, але тут перший наглядач змахнув своєю гвинтівкою, наче бейсбольною биткою. Він поцілив їй у бік, і вона звалилася на землю. Я кинувся до наглядача, ладний зробити з ним усе, що тільки зможу однією рукою, але хтось поставив мені підніжку, я гепнувся на хворе плече, і мене прошила блискавка болю.

Почувши крик наглядача, я підвів погляд, побачив, що він втратив зброю і махає пораненою рукою, а потім підстрибом біжить у божевільний кипучий вир тіл. Причмелені оточили його: тепер вони вже не благали, а вимагали, погрожували, шаленіли… I тепер десь там у котрогось із них була його зброя. У паніці він щосили махав іншому витвору обома руками над головою: «Визволи мене!»