Розділ дев’ятий

— Надзвичайно, — промовив він тихо й шанобливо. — Вона неначе співає нам. Як усі спочилі тут душі прокидаються, щоб нас привітати.

— Привітати, — повторила Емма. — Щось я в цьому сумніваюся.

Вартові штовхнули нас у бік дверей. Ми пірнули в низький прохід і опинилися в ще одній кімнаті, схожій на печеру. Як і решта таких печер, бачених нами в Абатоні, її вирізьбили вручну в м’якій породі, але це було невимовно багато віків тому. Стеля тут нависала низько, стіни були голі, а на підлозі валялося хіба кілька соломин і поодиноких глиняних черепків. Найбільш унікальними тут були стіни, в яких було вирізьблено безліч маленьких заглибин, овальних угорі й пласких унизу, якраз таких завбільшки, щоб могли умістити в собі пляшку чи свічку. У глибині кімнати декілька дверей розгалужувалося в пітьму.

— Ну, хлопче, — сказав Коул. — Бачиш якісь?

Я роззирнувся.

— Якісь що?..

— Не грайся зі мною. Глечики з душами, — він приступив до стіни й засунув руку в западину. — Підійди й візьми один.

Я повільно розвернувся, обводячи поглядом стіни. Кожна западина на вигляд була порожньою.

— Я нічого не бачу, — признався я. — Може, в них нічого нема.

— Брешеш.

Коул кивнув моєму вартовому. Той зацідив мені кулаком у живіт.

Під крики Емми та пані Сапсан я впав на коліна й застогнав. Опустив погляд униз і побачив, що сорочкою стікає кров — не від удару, а з рани внаслідок укусу порожняка.

— Джеку, прошу тебе! — кричала пані Сапсан. — Це ж лише хлопчик!

— Лише хлопчик, лише хлопчик! — перекривив Коул. — У цьому якраз уся проблема! Їх треба карати, як дорослих чоловіків, зрошувати їх кров’ю — лише тоді паросток пробивається назовні, рослина міцнішає. — Він широкими кроками підійшов до мене, прокручуючи на пальці свій химерний стародавній револьвер. — Випростай йому ногу. Я хочу влучити в самісіньке коліно.

Вартовий повалив мене на землю й ухопив за литку. Моя щока терлася об землю, перед собою я бачив стіну.

Я почув, як зводиться курок. І поки жінки благали Коула пощадити мене, я роздивився щось у стінній заглибині. Обриси предмета, якого раніше не помітив…

— Стійте! — заволав я. — Я щось бачу!

Вартовий перевернув мене на спину.

— Отямився нарешті? — Коул навис наді мною й дивився згори вниз. — Що ж ти бачиш?

Я подивився знову, закліпав очима. Примусив себе заспокоїтися, сфокусувати зір.