Розділ дев’ятий

— Куди поділися двері? Ми мусимо їх зачинити, інакше руйнування пошириться за межі цього контуру!

— Бронвін їх вибила! — настукав Єнох. — Вони поламані!

Бронвін першою опинилася біля дверей, а для неї вибити двері — це значно швидше, ніж повернути клямку.

— Вибачте! — закричала вона. — Я прирекла нас усіх на загибель?

Тремтіння контуру почало поширюватися й на вежу. Вона захиталася, й ми з одного боку коридору перелетіли на інший.

— Ні, якщо зможемо вибратися з вежі, — відповіла пані Сапсан.

— Ми занадто високо! — закричала пані Королик. — Нізащо не встигнемо спуститися!

— Над нами є відкрита тераса, — я до кінця й сам не розумів, навіщо це сказав, бо стрибнути й розбитися на смерть було не кращим варіантом, ніж загинути під уламками вежі.

— Так! — вигукнула Оливка. — Ми стрибнемо!

— Навіть не думайте, — категорично заявила пані Королик. — Ми, імбрини, полетимо, але ви, діти…

— Я всіх перенесу повітрям, — сказала Оливка. — Я сильна!

— Нізащо! — відрізав Єнох. — Ти крихітна, а нас забагато!

Вежа гойднулася так, що замлоїло в шлунку. Довкола нас осипалися кахлі зі стелі, по підлозі зазміїлися тріщини.

— Ну й подумаєш! — вигукнула Оливка. — Залишайтеся тут!

І з цими словами гордо рушила нагору сходами. А нам знадобилося кілька секунд (і ще одне гойдання вежі), щоб зрозуміти, що Оливка — наша єдина надія.

Наші життя опинилися в ніжних ручках найменшої нашої подруги. Хай поможе нам Птах.

Ми припустили вгору похилим коридором і вибігли на відкрите повітря, де вже догоряло світло дня. Під нами простирався весь ландшафт Диявольського Акра: табір і його бліді стіни, туманна прірва та міст із порожняком, почорнілі дерева на Кіптявій вулиці й щільно напаковані халупи нетрів на ній… а далі — Смердючка, що змією звивалася уздовж краю контуру, нагадуючи кільце помиїв. Байдуже, що буде далі, виживемо ми чи загинемо — я буду щасливий, якщо більше ніколи не побачу цього кубла.

Ми підійшли близенько до круглого поруччя. Емма взяла мене за руку.

— Не треба дивитися вниз, правда?

Одна за одною імбрини перетворювалися на птахів і мостилися на поруччі, готові допомогти, чим зможуть. Оливка обома руками взялася за поруччя й скинула взуття. Її ноги стрімко линули вгору, аж поки вона, спираючись на руки, не перевернулася донизу головою. Її п’яти тепер стриміли до неба.