Розділ дев’ятий

— Що? Але він збирається…

Пані Сапсан поклала руку мені на плече.

— Я знаю.

— Він украв душу в мого дідуся! І спожив її… вона зараз у ньому, всередині!

— Джейкобе, я знаю. — Вона подивилася на мене згори вниз; її обличчя випромінювало доброту, та водночас і твердість. — Усе це правда і ще гірше. І добре, що ти його спіймав. Але зараз ти повинен його відпустити.

Тож я пустив руку Бентама. За допомогою пані Сапсан підвівся. А потім встав і Бентам, печальний, зігнутий старий з блискучо-чорними смугами, рештками душі мого діда, що стікали по його щоках. Мені навіть здалося, що в його очах на мить прозирнув Ейб — що в них спалахнула іскорка його духу і підморгнула мені.

Притьмом розвернувшись, Бентам побіг до стовпа світла й водойми духів. Випар збирався у форму гіганта, майже такого самого, як у Коула, та тільки з крилами. Якщо Бентам встигне скупатися, в Коула з’явиться гідний супротивник. А Коул тим часом майже вибрався з коридору і лютував неймовірно.

— ЩО ТИ НАКОЇВ? — заволав він. — Я ТЕБЕ ЗНИЩУ!

Пані Сапсан штовхнула мене на землю й лягла поряд.

— Нема часу ховатися, — сказала вона. — Вдай мертвого.

Бентам заліз у водойму, і одразу ж випар почав проникати в усі отвори його тіла. Коул нарешті проліз у дверний прохід і одразу ж важко скочив на ноги та побіг до Бентама. Його ножисько опустилося недалеко від наших голів і ледь нас не розчавило. Але Коул запізно добіг до водойми й не встиг завадити Бентаму злитися зі старезною душею, яка покоїлася в тому глечику. Молодший і слабший брат пані Сапсан уже розрісся й став удвічі більшим за свій оригінальний зріст.

Ми з директрисою допомогли одне одному зіп’ястися на ноги. Поза нашими спинами Коул і Бентам уже чубилися із такими звуками, наче розривалися бомби. Ніхто не підказував мені, що треба тікати, я сам зрозумів.

Уже на середині коридору нам назустріч вибігли Емма та Бронвін. Вони підхопили нас попід руки й повели у сховок швидше, ніж туди могли б дістатися наші кволі й понівечені тіла. Ми не розмовляли — часу лишалося тільки на те, щоб бігти, та в жодному разі не кричати, бо нас могли почути. Але Еммине обличчя, наелектризоване зачудуванням і полегкістю від того простого факту, що я лишився живим, промовляло все без слів.

Нас поглинув чорний тунель. Ми встигли. Озирнувся я лише раз, щоб одним оком побачити бійню, що вибухла у нас за спинами. Крізь хмари куряви й пари я угледів двох істот, вищих за два будинки, і вони намагались одна одну прикінчити: однією рукою, всіяною шпичаками, Коул душив Бентама, а іншою вичавлював йому очі. Бентам, з комашиною головою й тисячею запасних очей, встромив довгі гнучкі жвала Коулу в шию й лупцював його велетенськими шкірястими крилами. У дивному танці мелькали кінцівки; вони гатили один одного об стіну, усе навколо них сипалося на землю, незліченні глечики з душами злітали в повітря й розбивалися, проливаючись осяйним дощем.

Ця картинка моїх майбутніх нічних жахіть міцно закарбувалася в моїй пам’яті, і я дозволив Еммі потягти мене в темряву.

Друзів ми знайшли в сусідній печері: вони сиділи майже в повній темряві, єдиним промінчиком світла тут був ліхтарик у пащі в Едисона, який теж мав от-от згаснути. Коли Емма розпалила вогник і всі побачили, що ми розгонистим кроком підходимо до них, пошарпані, але живі, вони хором радісно закричали. Побачивши їх в Емминому світлі, я здригнувся. Вони самі мали жахливий вигляд, скривавлені та вкриті синцями після того, як їх пом’яв Коул. Декотрі накульгували, бо розтягнули зв’язку чи поламали ногу.

Вибухові звуки, що долинали з печери, де билися велетні, ненадовго вщухли, й Емма нарешті змогла мене обійняти.

— Я бачила, як він у тебе стріляв! Яким дивом ти вижив?

— Дивом шарфа з вовни дивної вівці, дивом Горацієвих снів! — я розцілував Емму й відсторонився, щоб пошукати в юрбі Горація. А коли знайшов, обійняв його так міцно, що його ноги в лакованих туфлях аж трохи піднялися над підлогою.

— Дуже надіюся, що настане день, коли я зможу тобі за нього віддячити, — я посмикав за шарф.